Галина Тарасюк: Блудниця вавилонська

— Ти, той… вже не поскупись на хвалу… Начальника звати Леонтій Леонтійович… Не забудь лише…

Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:

— Мені не шкода… Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита… Але… заради грошей… і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..

— Добре, добре, не хандри… — примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!

«Не хандри! — каже Учитель, але здалеку. — У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».

— Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! — шаленіє народ, обліпивши «мерседес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салона.

— Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, — регоче вдоволений Родіон. — «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.

— Е, ні! — дратується Марсалія. — Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?

— Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані… Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену…

— А я не хочу — скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.

— Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..

— А хто їх зробив такими?

— Я — ні.

— А я — так! Разом із усіма… З усіма цими… начальниками нашої «Чукотки».

— Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є — всю правду. Іди!

— Іду! — І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охоронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона без претензійних «білих риз». Без маски грізної пророчиці чи милосердної цілительки. Вона просто виходить до людей і говорить до них просто. Простими і чесними словами…

Марсалія насправді вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою, і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.

Учитель казав:

«Народ — це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви — не просто лідери, ви ще й пастирі. Ваша головна задача — гамувати натовп. Відводити його вбік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі — ковалі свого щастя і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг — у нас самих. Корінь зла — у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя — очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить скалку в чужому оці, а у власному — колоди не бачить.

Ви — пастирі. Сійте страх серед овець. Страх — батіг, що прижене їх у царство Боже.

Ви — сторожі влади. Рятівники держави… Розсіюйте ворогів їхніх страхом.

Страх — перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це чоловік вдосконалює свою душу. Страх — найбільші ліки. Страх — спасіння. Страх — ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ — належить вам.

Назавжди забудь, що ти жінка. Ти — ловець людських душ. Ти Великий Маг!»

Учитель знав, яка страшна сила — слово! Але слово без віри — порожній звук! «Ти мусиш сама повірити — до істерії, до божевілля — у свою силу над цими людьми!» Вона винна — винна перед Учителем. Якби не він, велику Марсалію спіткала б доля сільської знахарки, що, ворожачи на картах, знімаючи вроки та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути… Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з білої і чорної магії не містив такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродили-колобродили суспільством. Хіба була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо?