Галина Тарасюк - Митар печер господніх

Ну, чим не більшовицькі методи боротьби з «опіумом для народу»?! Єдина різниця, що у Х столітті печери розкопували, а в XX — церкви валили. А так — жодних радикальних змін ні у психіці, ні в психології власть придержащих. Та ж люта заздрість, ненависть, бажання одних вивищитись над іншими, зрада ідеалів, попрання святинь задля дрібненьких, ницих потреб і амбіцій… Не юд і пілатів, тупість солдатів обов'язку, бездушна жорстокість найманих катів і свята невинність юрби…

А ти, Мироне, хочеш щось змінити? Шукаєш аналогій, намагаєшся ексгумувати українську харизму разом з історичними постатями, нею осяяними… Хочеш повернути історичну пам'ять у голови, прагнеш збудити гідність у душах, відродити славу… А навіщо? Чи не читав ти Псалми Давидові, чи забув істину: «Если Бог не созиждет дома, напрасно трудяться строящие его»?..

Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, думав Мирон, і давно махнули рукою на її народ, похряслий в мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..

Схоже, клятий сепаратизм, одноосібне купчення на власній купині під власним прапорцем посеред болота розбрату сидить в українських генах, як чорт в греблі, ще з тих далеких удільно-князівських часів… Або навіть із ще дальших — племінних. А якщо придивитись пильніше, то стане ясно, що ця племінна ментальність ніколи нас і не покидала, за тисячу років так і не трансформувалась у національну… Ох, Антонію, Антонію, даремні труди твої, і муки, і надії… Та й сам ти це бачиш, вірніше, відчуває це твоя духовна присутність, яка не дає віками скотитися минущим поколінням у прірву бездуховності…

Мирон спробував уявити, що сказав би Святий, якби дізнався, що за десять століть не спромоглися україни-русичі народом стати. Що через тисячу років з дива дивного закарпатці оголосять себе народом русинським, галичани — білими хорватами, волиняни — дулібами, запорожці — печенігами чи половцями, а кияни… Господи, невже хозарами?!

Не йшла Миронові з думки розмова з одним з носіїв племінної ментальності, схожим на племінного бичка, з настовбурченого чубчика якого, здавалося, от-от вискочать тугенькі тупенькі ріжки. Хлопака тільки-но випав із Львівського поїзда і рискав по Студії, шукаючи собі рівню — режисера без комплексів, який би взявся робити еротично-знаково-касовий фільм по його повістинці «Гаремне життя Роксолани». За сценарієм, явно «здертим» з «Кама Сутри», «Анжеліки», вітчизняних історичних романів та базарних порнопосібників, всі події мали відбуватися в постелі золотокосої Хурем з Рогатина. А щоб фільм був суперактуальним і не віддавав кислим історизмом та прісним патріотизмом, в любовні гаремні сцени вмонтовувалися документальні епізоди трудових буднів сучасних Роксолан у борделях Європи.

– І гроші маєш на це, вибачай, лайно? — поцікавився Мирон.

— А чого б ото я тупав отут без грошей?! — Щиро образився племінний рогатинець. — Авжеж маю: відстібнув один божий чоловік — питомий патріот, на, каже, та покажи всім, що в нас, українців, теж є секс. І був, ще й який! І любов була і буть їй вовіки вічні!

І розреготався, натиснувши на останній, на його думку, дотепній фразі.

– І то ви, гонорні галичани, оцим займаєтеся у тому П'ємонті? — Спитав сухо Мирон, не реагуючи на дотепи суперсексуального нащадка Роксолани.

— Як то — галичани? Ви, пане, з якого століття, коли не знаєте, що у Львові ніколи не було ані галичан, ані навіть українців, а що тут споконвіків жив єдиний народ — білі хорвати?

— Курва мама твоя була, хорвате білий, — ось що я знаю. І того мені аж задосить, аби післати тебе туди, де й чорні чорти не водяться… — Вибухнув Мирон, а потому довго блукав студійним садом, довго не міг до тями прийти, все питаючи когось:

— Що ж це робиться, святий Отче, що ж це твориться з нами? Ще й зими нема, а вже забіліли хорвати…

У відповідь тільки перестиглі яблука лунко гупали у траву, нагадуючи Миронові, що вже осінь. Десята від тої, коли він збирався запустити фільм. Але прийшов Федот-патріот і перекрив йому кисень…

«Щоб винищитися над прославленою Печерською Божою обителлю і непокірним Антонієм, зводить Ізяслав, наречений при хрещені Дмитром, монастир свого імені та церкву кам'яну, надіючись на силу багатства.

Мирон набрав номер телефону і прочитав у мовчазний нічний простір: