Галина Тарасюк - Митар печер господніх

Коли епоха і народ прагнуть провідників, світочів, харизматичних постатей — вони з'являються. Вони народжуються, як метелики вогню з кокона золи… Ні, радше, як грім з ясного неба, як чудо Господнє. Як явився Русі з простого отрока пророк і просвітитель преподобний Антоній Печерський!

Фільм мав бути пронизаний світлим пафосом, як електричним струмом високої напруги. Тільки так. Хай це сьогодні і не модно — пафос і пристрасть, як усе високе і святе. І саме тому своїм пафосом фільм повинен будити в душах похряслого в злиднях, братожерстві, політичному лайні, сексі, горілці, наркотиках народу прагнення ідеального, чистого і світлого, прагнення чесних поводирів, знакових особистостей. І тоді вони з'являться! Ними вибухне примітивна сірість, як злежалий віками торф — вогнем. Інакше ми й залишимося отарою овець, яким не треба ні Шевченка, ні України, ні Бога.

Про що говорив святий Антоній зі своєю паствою? Якими словами зачаровував її душу, скликаючи до своєї печери проповідями-казаннями? І чого чекав від нього народ? І, взагалі, чого народ хоче від своїх провідників у всі часи? Щирості, розуму, захисту, надії на життя, достойне людини… Того, що несли в собі постулати християнської релігії.

Сцена проповіді Святого Антонія на київських пагорбах — мала бути аналогією до проповіді Мойсея на Сінаї. На весь екран — біблійні небеса, на їх тлі — постать чорноризця. Урочисто-проникливо звертається він до принишклого люду словами апостола Павла:

— Улюблені мої, насамперед дякую Богові моєму через Ісуса Христа за всіх вас, що віра ваша звіщається по всьому світу…

… Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, як належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив…

… Любіть один одного братньою любов'ю, випереджайте один одного пошаною!

… У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господові…

… Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре з усіма людьми!

… Поступайте доброчесно, не в гульні та п'янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догодження тілу не обертайте на пожадливість!

… щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину, і віддає їй потрібну любов, так само й чоловікові дружина…

… Не чваньтеся…

… Утікайте від служіння ідолам…

… Не випробовуйте Христа, ані нарікайте за випробування свої… бо вірний Бог, який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її…»

Останнє звернення, здавалося, було адресоване самому Миронові.

«Господи, подумав, невже я годен витримати більше, як вже пережив?»

Закрив Біблію, заплющив очі, намагаючись правдиво відтворити в уяві сцени проповідей преподобного. Незаперечно, що Антоній, поет, політик, проповідник-місіонер, володів ораторським мистецтвом, і знав, як пройняти Словом людську душу. А може, він просто сидів у траві між людьми і говорив з ними про Бога рідною мовою?»…

В одному Мирон не сумнівався: те, що за своє князювання Ярослав зумів вивести Русь на обшири світової культури, розбудувати Київ, впорядкувати суспільно-державне життя, заснувати школи і перший скрипторій, де молоді ченці вчились мистецтву переписування святих книг, і де був написаний збірник законів «Руська правда», а можливо й «Суд Ярослава Володимировича», свідчить, що за спиною князя стояла високоосвічена, прогресивна людина. Цим патріотом і правдолюбцем міг бути не тільки Іларіон, а цілком імовірно — позбавлений марнослав'я, однак одержимий величною славою Русі-України Святий Антоній — невтомний ратай (чи митар?) печер небесних…

Миронові здавалося, що недавня розмова з настоятелем Києво-Печерської лаври йому привиділась. Воно й не дивно при такому безталанні. Тепер він майже не виходив з квартири, хіба що по хліб і молоко та за листами — відповідями на його слізні прохання про фінансову підтримку фільму. Майже в кожному листі благодійники хвалили його наміри, але підтримки не обіцяли, оскільки «вже витратили всі свої заощадження на розбудову України», «підтримують інші проекти», «не довіряють приватній особі, бо з власного гіркого досвіду знають, яка то непевна справа»… і т. д.

Мирон читав відмови відсторонено, ніби це не стосувалось його, або мало стати матеріалом для фільму про режисера, якому так і не вдається зробити омріяний фільм про історію української душі, точніше занапащену пасіонарність нації..