Галина Тарасюк - Митар печер господніх

«… багато монастирів цісарями і боярами, і багатіями поставлено, та не такі вони, як ті, що поставлені молитвами і сльозами, постом і безсонням…»

— «Повість временних літ», — сказала Доброніга і раптом спитала: — Вам погано? Але чому, коли наш монастир поставлений молитвами і сльозами, постом і безсонням?

Він хотів сказати, що, якби мав гроші, то приїхав би до неї, але тільки спитав, як її справи судні.

— Позивач забрав позов, — сказала Доброніга. — Це раз, а по-друге, я незабаром буду в Києві, можу вам подякувати за підтримку віч-на-віч…

— На жаль, я завтра від'їжджаю, — збрехав він, лякаючись зустрічі з нею. — Радше, відхожу на безмов'я, як печерські ченці перед смертю…

— Не жартуйте так, — сказала Доброніга, — ви потрібні мені живий, далекий, близький, але живий…

— Ви мені теж, — сказав він. — Тому я й буду вас чекати…

— Де, на зйомках? — запитала Доброніга.

— Ще не знаю де, але що на цім світі — точно. Я повідомлю, а коли не встигну, доведеться вам повірити, що такого Мирона ніколи не було в природі, нема і не буде…

І засміявшись, поклав слухавку, аби не розридатися, аби не зізнатися їй, як без неї йому одиноко і незатишно навіть під захистом Господа Бога.

Так би мала називатися четверта серія першого фільму Мирона Волинця про першого ідеолога української держави Антонія Печерського.

Роки князювання на київському престолі нездалого Ізяслава — старшого сина Ярослава Мудрого — історики назвуть перехідним періодом від державної величі до розпаду і занепаду Київської Русі. Набігами на землі численних братів своїх обезкровив князь дружину, розсварився із киянами через сваволю бояр. Почалися незгоди і серед тріумвірату, «троємужжя» руських князів. Відчувши ослаблення Русі, заспішили голодними вовками до південних її кордонів половці. Поразка втомлених розбратом русичів у битві 1068 року на Альті, під Переяславом, яку передбачав Святий Антоній, відкрила кочівникам дорогу на Київ… Князі розбіглися, залишивши стольний град напризволяще, та оправдуючи свою ганьбу на Альті злим чарівництвом Антонія.

Короткий запис у літописах про незадоволення князів пророкуванням ясновидця свідчить, що святий старець навіть в такому похилому віці брав активну участь у політичному житті Києва.

На екрані — пекло. Горить Київ, Поділ, пішло димами в небо княже село Берестове. Плюндрують половці руські землі, грабують киян. Додають жалю до кривди, яку й так чинять простому люду князівські міжусобиці, сваволя бояр, воєвод, лихварів та дружинників. Кияни на чолі з преподобним Антонієм збираються на віче, гуртуються в ополчення і йдуть до Ізяслава, що заховався за мурами княжого палацу, з вимогою ставати всіма силами на ворога: «да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемся с ними (половцами)». Переляканий Ізяслав з купкою кінних дружинників тікає з Києва. Ховається від розгніваного люду земський воєвода Коснячка. Не потикаються до полоненого половцями стольного граду Святослав із Всеволодом, хоч їх і кличуть очолити оборону кияни. Оскільки не гоже голові городів руським без голови бути, на престіл стольний народ ставить полоцького князя Всеслава, слава Богу, що під рукою був — сидів у порубі, Ізяславом ув'язнений. Налякані народним повстанням кочівники покидають Київ. Але короткий спокій знову порушує клятвовідступник Ізяслав, повернувшись із Польщі, куди забіг, із підкріпленням і вчинив страшну розправу над підданими.

Криваві сцени княжої кари: летять з пліч буйні голови бунтівників, юрби невинно осліплених блукають задимленими пожарищами… Лютує — мститься за недавнє ізгойство родини син Ізяслава княжич Мстислав…

— Господи, яка страшна ілюстрація бездумного безчинства безумних вождів… кривава паралель віків… От тільки, де взяти коней, хоча б пів сотні рисаків, може, на якомусь іподромі?.. — Забувши про реальний стан справ, з'їдався Мирон, не знаходячи місця у своїй «келії». Тепер він рідко виходив з дому — зализував рани та збирався на силі «отмстить нерозумним хозарам». — Битва на Альті, відступ, зрада… Передчуття біди — тисячолітнього розбрату… лиха, яке боявся, але передбачав печерський ясновидець. І як апофеоз незборимості русичів, торжества демократичних начал — повстання киян 1069 року… Куди там всім тим грецьким трагедіям! І шекспірівським — теж…

Повстання киян проти недалекоглядних і немудрих, перейнятих дрібними сварами, князів, ледачої боярської думи, тупоголових дружинників, яким би тільки мечами махати та здобич здобувати у той час, як ворог плюндрує отчу землю, городи і села руські — ось що мало стати кульмінацією його багато серійного фільму про першу українську державу — Київську Русь. Ох, якби тоді не просрали її нерозумні зверхники — була б Україна досі центром Європи, а не просилася, як бідна сирота, до неї в комірне…