Галина Тарасюк - Митар печер господніх

І нічні таті, вражини-варяжини царствєно удалілись. Однак ні відчинені навстіж вхідні двері, ні крутий запах дорогих чоловічих парфумів і паленої сірки не переконали Мирона, що все це відбувалося наяву.

Шокований стрімким розвитком подій і власною популярністю серед князів і братків, замкнув двері, з острахом обійшов свою тісну квартирку, зазирнув у кожну шпарку, виглянув на балкон, надіючись знайти ще й чортів лисих, але не знайшов, лиш почув, як унизу, від під'їзду, з шовковистим шелестом від'їжджає невидиме в темряві авто.

До ранку Мирона мучили кошмари.

Снилася Миронові тризна по ньому… Вірніше, снилося, що він знімав фільм за власним сценарієм про власні поминки.

Мирона Волинця навіть образило, що поминки були такими… принизливо малолюдними. На всіх поверхах Спілки кіно того дня (як і кожного) вирував чи то ярмарок, чи то дні італійського кіно. Столичні роззяви товпилися на сходах, біля під'їзду: виглядали з нетерпіння Софі Лорен. Нарешті з-за рогу виповз лімузин і з нього, як з мушлі морської Венера, випросталась цибата підстаркувата кіно-діва у супроводі сяючого, як юпітер, Богдана Ступки і зосереджено-урочистих спілчанських функціонерів. Знуджена публіка дещо розчаровано загула і пропустивши обидві «зірки», потовпилася слідом.

Що ж, керівництво Спілки крутило грошву для власних проектів задля відродження українського кіномистецтва. Тож поминали Мирона на задвірках Студії, в єдиній, ще не зданій в оренду, тісній комірчині. Зібралися в основному нечисленні його однокурсники, співжильці по лаврських келіях. Зі Студії прийшли тільки Глаша. Від громадськості заявились із хлібом-сіллю І. Бунь, Манька Авдієнко та фольклорний гурт «Маківка», зібраний з пенсіонерок якогось прикиївського села котроюсь із патріотичних сил. Звичайно, Волинець волів би, аби по ньому тужили піснями українські дівчата, але на те не було ради, бо дівчата в Україні як не мову вже забули, то ще не навчилися пісень…

Маньку Мирон впізнав зразу: «філолухиню» за тридцять років чорти не взяли, разом з її круглою пичкою і ґуґликом на тім'ї, хіба що в клубах роздалася так, що ледь у крісло втиснулася.

Завітали і колишня прима Рима Каримова в ролі голови фонду на підтримку вітчизняного кіно та Олесь Лель-Полелько — голова мистецько-культурного запомогового товариства. В президії возсідали спілчанські функціонери: режисер бездарних фільмів на колгоспну тематику (звісно, в минулому) Влад Святопольський, горилоподібна сценаристка єдиної в її житті документальної стрічки про самоселів Чорнобиля Інна Злобіна та (Господи, чи це вже Страшний Суд, що вся нечисть зібралася?!) Митро Задворський. Останній сплив у столиці, либонь, недавно, бо дуже приндився та надував воло, як пелікан. Особливо в урочистий момент, коли Манька з «маківками» «за народним українським звичаєм» президії хліб-сіль вручала — кланялась, повернувшись до портрета молодого Мирона у траурній бинді, що стояв на тумбочці збоку, широченним, мов у коня-ваговоза, задом.

Звісно, всі спогади починалися, як у нас заведено, зі слів: «Коґда я… (снімал, пісал, был в Каннах)». Далі — теж кожен про своє: однокашники, як водили козу в часи нашої молодості, ходили до дівчат, позичали в Мирона, який «вобще-то бил трудоголік, а нє алкоголік (шутка)», гроші, «і нє всєгда отдавалі, на што нікогда он зла нє дєржал, шірокая душа…»

Від Маньки Мирон усього чекав. Але коли це суче вим'я, викотившись удруге на сцену, почало «уповідати, як палько кохальо Мирона», в душі Волинця прокинувся душогуб. Але він нічого не міг вдіяти: за режисерським задумом Манька мала символізувати незнищенну підлість невмирущого нашого національного явища — стукацтва. І з «погляду» ідеї — ця брутальна брехня мала, наче змій, пожерти саму Маньку. Але з погляду Доброніги… Що вона подумає, коли побачить цей сон?.. Ні, при монтажі він обов'язково виріже це прилюдне звинувачення його в… гріхопадінні!..

І, взагалі, що ж це робиться?! Коли ж, нарешті, ця… нєпотопляємая наволоч, втомиться звинувачувати його як не в ідейності — замолоду, то в аморальності — на старість!.. Якби закохані колись у нього жінки почули Маньчине «зізнання любовне», то перевішалися б з досади…

От і Інна Злобіна скисла. Як кожній прив'яленій ружі, їй теж з біса кортіло напустити в залу таємничого еротичного туману, але, щоб не ставати з попередьою лже-пасією Волинця на одну дошку, довелося признатися, «што вобше-то мало била знакома с Волінцом, єдінствєнний раз обратілась к нєму со своім сценарієм, по котрому, как всєм прісуствующім ізвестно, бил снят потом прекрасний фільм, но Волінєц отказался, мол, я сам пішу сценарії для своіх фільмов».