Галина Тарасюк - Митар печер господніх

На причину останнього вигнання Антонія з Києва чітко вказує «Києво-Печерський патерик»: «Тоґда Изяслав вошел в Киев и, по наущению диавола, начал жестоко гневаться на преп. Антония: кто-то оклеветал его пред Изяславом, будто он любил Всеслава и был его советником, а потому был виновником всей этой смуты… Князь Черниговский Святослав, извещенный, что брат его Ізяслав жестоко гневаеться на преподобного Антония, прислал за святым ночью и увез его в Чернигов. Там понравилось преподобному место близ города, на горе Болдыни, и, скопав там пещеру, он жил в ней. Впоследствии на этом месте был создан монастир».

Так пишуть літописці. Але від кого і від чого було рятуватися 86-літньому старцеві? Кого міг він боятися, крім кари Господа Бога? Які гоніння і тортури могли зрівнятися з муками його совісті, з риданнями над долею вотчої землі — Руської держави? Хто із дрібних і суєтних минущих спроможний був принизити Святого на його на горніх вершинах торжествуючого Духа?

О ні, тепер, пройшовши всі коло пекла свого часу, витримавши стільки принижень, Мирон Волинець знав достеменно, що плив преподобний Антоній лодією, присланою за ним Святославом, по нічному Дніпру до рідного Любеча, до сіверянських лісів, звідки вирушив у світ спраглий правди і справедливості наївний отрок Мирко, а тепер повертався мучеником за цю правду преподобним Антонієм, аби, впавши, як перед Господом, на коліна, напитися живої води із рідних пречистих джерел.

От лиш не відав Мирон, чи, проповідуючи та молячись по чернігівських городах і селах, згадував святий Антоній Добронігу — навіки згаслу зорю його молодості?

Та не довгою була стріча з рідними джерелами. Тривожна звістка про повстання киян в 1069 році змусила преподобного Антонія повернутись на дніпрові пагорби…

Мирон набрав номер телефону, і, почувши голос Доброніги, сказав:

— Я так тебе люблю безтямно, якби ти знала — як я тебе кохаю! Я любив тебе усе своє життя. Єдину. Одну єдину. Не отвержи мене, прошу, у старості, у печалі моєї немощі…

— І ти мене — не отвержи у моїх печалях. Бо лиш тобою, Мирку, жила моя душа у цій страшній безлюдній пустелі, що зветься білим світом. Лиш ти та Господь Бог тримали мене на цій грішній землі… — Сказала Доброніга, відчуваючи, що це їхня остання розмова, і просячи бога, щоб минула їх чаша сія.

Многотрудне земне життя Святого Антонія добігало кінця. Але він так і не знав, чи виконав місію, покладену на нього Господом? Чи потрібен він ще Богові, Русі-Україні, людям і монастирській братії? Чи вийшов вже час його випробувань і час покаяння, і чи сподобив його Господь благодаттю своєю?

Тож гамував терзання душі проповідуванням, опікою над монастирем, що, як жолуддя мале могутніми дубами, проростав із печер церквами, шпиталями, школами та скрипторіями. Вчив молодих ченців тілесному та духовному зціленню, книгописанню, пишучи власноруч перші сторінки «Остромирового євангелія»…

Миронові раптом захотілося до відчаю на Печерські пагорби. Боже, як йому захотілось відчути підошвами нерівну бруківку крутих монастирських вуличок, вдихнути на повні груди, повітря, настояне на пахощах квітучих садів і лісів, слухати не переслухати золотий передзвін! Та найбільше душа його прагла завмерти на вершечку гори і дивитись, дивитись на плин Дніпра, то тихо-погожий, то буремний і гнівний, то скутий притрушеною сніжком кригою…

У студентські роки він взяв за звичай щоранку і щовечора, в будь-яку погоду, дивитися на Дніпро. Це стало для нього своєрідним ритуалом. У такі хвилини він відчував себе вічним, як ці пагорби, як сивий Славута, вічним насельником монастирських печер…

Одного разу, коли його збиралися вигнати з інституту, він вирішив постригтись у ченці, і назавжди зостатись на цих горбах. Тоді він вперше розчарувався в жінках, і втратив надію, що в цій країні щось колись зміниться на краще…

А може то був його шанс ступити на істину стезю, може то мала бути його відповідь на почуте в печерах: — Пощо ти прийшов знову сюди, Мирку? — думав, згадуючи розмову із владикою. Може, той голос кликав його будити мир на вічних горбах… Кликав, та не докликався…

Розбудив його телефонний дзвінок. Мирон здивувався: йому давно ніхто не дзвонив. В Києві не заведено дзвонити просто так, аби спитати:

— Як поживаєш, старий? Ще не здох?

У Києві дзвонять у двох випадках: по допомогу, коли ти ще чогось вартий, або — вже по тобі… А він хоч живий ще був, та вже нічого не вартий, тож якого дідька цікавитись ним? Люди бояться невдах, як зайвих клопотів. А друзі… друзі хочуть дружити з успішними друзями… Жінки теж… Не раз переконавшись в цьому, Мирон боявся зневіритись у своїй Добронізі — розчарування добили б його.