Галина Тарасюк - Митар печер господніх

— Як ти знайшла мене? — здивувався він.

— Мокоша привела, — відповіла вона сміючись. — Ти ж бо знаєш, коли дуже хочеш когось знайти, обов'язково знайдеш. Ти ж це знаєш…

— Але ти така… небезпечно молода… А я…

– І ти теж… Признатися, уявляла тебе набагато старшим… Таким собі святим бородатим старцем із лаврських печер… Правда, трохи смішно? Але тепер я знаю, яким перебільшеним може бути людський поголос…

— Послухай, я ніяк не годен збагнути: ти справді тут, чи снишся?

— Господи, до чого ж вони тебе довели, окаянні! Сам же ж мене шукав, голову морочив, лякав, що помреш скоро… а прийшла рятувати — очам не віриш…

— Вибач… Мені здається, що знаю тебе сто років…

— Більше: тисячу!

— Невже?!

— Клянусь великою Мокошею… Хіба ти забув, що обіцяв мені на Купала?! Хіба забув, що мені обіцяв?.. Таж цвіт папороті, забудьку!

— Коли? — стривожився він.

— Тисячу років тому, — засміялася Доброніга. — Але від тебе діждешся… От я й вирішила сама прийти… Прошу тебе, не переч. Тільки не переч… Так має бути…

І наразі розступилися, розтанули як сірий туман, стіни і запахло в печері весняним лісом і зозулиними слізками… І озвались несамовито у кронах нічних дерев веселі солов'ї і печальні сойки, і ожило все лісове птаство, розбуджене зітханням закоханих Леля-Полелі і тихими кроками щастя по білому рясті… І він любив її, свою Добронігу, свою єдину жінку так ніжно, так палко і відчаєно, під зоряним небом серед білого рясту, ніби переливав свою душу у її душечку, оживаючи-воскресаючи для великої, для безмежної земної радості…

А потому вона лежала на його руці, рідна, найрідніша, найжаданіша, і він, вмліваючи від пахощі її волосся, боявся поворухнутися, аби не зрунтати, не порушити вселенську гармонію, всевишню мелодію… Але вона першою запитливо звела на нього очі. Він усміхнувся і тоді, коли мав повідати їй, що, нарешті, знайшов спонсора, і що буквально завтра запускає фільм, почало падати небо, тихо, і дуже тихо, аж чорно…

— Камера — стоп! Стоп — камера! — Закричав Мирон Волинець що було сили, виборсуючись із в'язкої, ватної тиші. Крізь темінь він бачив, як голос його, розсипаючи сліпучі іскри, свердлом вгвинчується в глуху стіну безмов'я. — Тільки не це! Фільм повинен завершитися оптимістично, інакше — навіщо і для кого він?.. Мистецтво має вселяти надію, надто в годину смути! Головне — ВОНА повернулася… Я кажу про Любов, земну, небесну, потойбічну… Вона повернулася… І повинна торжествувати! Як єдина Божа істина! — І звівши очі до осяяного міріадами свічок, всевидющого неба, подумки заблагав: — Господи, дай мені сили, прошу Тебе, дай мені сили, якщо продовжив мій час випробувань…

Але йому ніхто не відповів. Тільки за стіною почувся шурхіт людських ніг, стримане дихання і безпристрасний жіночий голос сказав:

— Перед вами живий приклад «відходу на безмов'я» — типовий для монашествующого старообрядництва. Практика безмов'я як частини аскетичного подвигу ченців-пустельників, які усамітнювались не тільки від «миру», а й від членів свого скиту, починається ще з сірійського і єгипетського чернецтва. В Україні цей крайній вид чернечої аскези відомий з ХІ століття. Першим на Русі монахом, що закінчив свої дні в мовчанні і молитвах, замурувавшись у печері, був один із засновників Печерського монастиря — святий Антоній Печерський. Останнім — наш сучасник, теж монах на ім'я Антоній, досить відомий в недалекому минулому…

І ніби крізь скло він побачив спочатку дрімучий праліс, а за ним — розкішний батьківський сад, і в нім — Добронігу. Вона рвала вишні. Великі, налиті темним, тягучим солодом ягоди сипалися крізь її пальці у траву, як великі, криваві сльози. Він хотів покликати її, але слова покинули його, як птахи спалений праліс.

І тоді, коли він мало не заридав від безсилля і вселенської скорботи, задзвенів дитячий голосок. І душа його усміхнулася: за вишневим садом на білому обрусі засніженого поля сиділо дитя-янголя, перегортало книгу його життя і читало по складах фінал сценарію майбутнього фільму невідомого йому кінорежисера Мирона Волинця — «Між пеклом і раєм»:

«… І відгородився святий Антоній від світу у затворі на Ближніх печерах, став постити і молитися, де й помер 7 травня 1073 року. Коли ж хотіли добути мощі його, стіни розбивши, не дав Господь відкрити їх, відповівши вогнем і водою».