Галина Тарасюк - Митар печер господніх

«Він народжений був сіяти жито, але став ратаєм господніх печер…» Так розпочав Мирон сценарій третьої серії першого фільму, повернувшись із Лаври геть спантеличеним. Із голови не йшла розмова з настоятелем. А коли й справді, всі його нинішні митарства — то розплата за те, що дерзнув ступити колись, у бездумній молодості, не на свій шлях? Але ж, Господи, хто ж тоді посіяв у його чорноземній селянській душі віру у мистецтво як єдину надію на торжество правди, останню інстанцію істини і панацею від минущості людського життя? Хто напоумив податися до Києва?.. «Я хотів знімати кіно…» Скільки тоді його ровесників горіли цією мрією! Проте: «було багато покликаних, та мало обраних». І Кіно — цей великий чарівник, цей безсмертний лицедій, обрало його, Мирона Волинця, невмілого, наївного… Але то тільки так йому, наївному спудеєві, здавалося… Доки він набирався ума-розуму по Москвах, у напівзведеному храмі вітчизняного кіно всі святі місця, ніші і навіть щілини заселили густо доморослі греко-варяго-хозари, перетворивши святиню в «доходноє мєсто». Крізь їхні щільні лави Миронові, як колись Антонієві, не просто було пробитись не тільки до Князя, а й до самого Бога. Йому ж нічого не залишалася як поряд рити свої небесні печери, несамовито, вперто, на зло радянській системі й комуністичній епосі, сподіваючись на світло в кінці клятого тунелю, за яким починався його час, його епоха. І коли, нарешті, не засяяло, а радше зазяяло те довгождане світло під заступом, і час і епоха знову виявились — не його. Він знову виявився ізгоєм на власній землі, в'язнем власного гіпертрофованого сумління, митарем і жертвою наївної ідеї, затворником епохи, в якій жив, любив, і ненавидів гірше ворога лютого… Паскудної, гіркої, несправедливої, ненависної, але, виявляється, рідної, як стара галера, до якої був прикутий все життя і всім життям. І от ця галера тоне, йде на дно, під вічну воду… і тягне його за собою — у смертний вир, у чорторию минувшини…

Тривожні, печальні думи гонили Мирона по тісній квартирі, як тигра по вольєру. Гравітація епохи почасти буває трагічною для митця, і не всім щастить перейти Рубікон… І Мирон це розумів. І цього боявся. І поспішав бодай дописати сценарій, ніби завтра мали початися довгождані зйомки, або, не дай Боже, завершитись його вимушено бездіяльне життя…

«Стояла весна 1051 року. На літо припадає пік Ярославових рушень за українізацію і незалежність української церкви від влади константинопольського патріархату. В цьому ж році він скликає собор єпископів, на якому було обрано митрополитом не грека, а українця, письменника і проповідника Іларіона. І літописна згадка про те, що Антоній оселився в печерці Іларіона, є прямим доказом того, що обидва вони були однодумцями і спільниками у боротьбі за націоналізацію церкви і держави. Антоній протектував Іларіона на метрополію, оскільки сам, пострижений ігуменом Афонського монастиря преподобним Філофеєм, не мав права на цю посаду, та й, видно, не бажав, вибравши собі стезю апостола, пастуха овець Божих, духівника простого люду.

Як до Єрусалиму, текли людські ріки з усієї Русі-України до Києва, до вбогої печери преподобного Антонія почути живе слово Божої істини рідною мовою».

Справджувалось Боже сповіщення афонському старцеві: «Пошли Антонія на Русь — він мені потрібен там».

Мирон не сумнівався, що саме так воно й було. Бог тоді ще не втратив остаточно віру в людей. І у фільмі мала відчуватися присутність Бога, а не просто флер містичності… Присутність Бога, Який хоче допомогти людині шляхом істини прийти до Нього! Себто до божественного начала в собі. Тому й посилає провідників… Посилає на благо, а виходить — на муки, бо відколи світу чомусь нам, нерозумним людям, благом здається гріх.

Мирон писав: «Антоній був потрібен Господу на Русі, з двох причин, по-перше, тому, що християнство, проповідуване греками та болгарами, залишалося релігією знаті і дружинників. Простий люд навіть у селах під самим Києвом ще молився своїм богам, що вже казати про землі віддалені від стольного града! По-друге, між самої знаті, особливо серед численних виводків княжат, звиклих до розбою дружинників, купців-лихварів, важко приживалися морально-етичні засади і норми нової релігії. Візантійському патріархату потрібен був мудрий, пристрасний, злотоустий і видний із себе «пастух Божих овець», що розбрелися по правічних руських дебрях, степах та горах. Одно слово, людина, яка б повела незліченні ніким темні стада дорогою до Бога. Князям теж не завадив би освічений, незалежний в поглядах, спокушений в політиці і дипломатії, радник.