Галина Тарасюк - Митар печер господніх

Популярність Святого серед народу у час скорботи ще дужче розтроюджує гординю князя. Він кличе до себе Антонія, називає його відуном, волхвом, погрожує розправою.

Антоній прощає мимовільний гнів князеві, якого поважав, і, власне, ставив на київський стіл. І не перечить. Він вирішує йти геть з очей князевих. Перечекати в Чернігові немилість. Відхід Святого з братією охолоджує пекельний вогонь, що палив князеву душу. Поганьблений невдалим походом проти Візантії, власною недалекоглядністю та ярою злістю на пророка, Ярослав Мудрий, кличе Антонія назад. І той повертається — мусить заради і во ім'я держави.

І попливла перед очима Мирона панорама Дніпра, збуреного негодою. З крильця княжої резиденції у Берестові Ярославові видно, як сердиті хвилі не підпускають до Києва сиротливі зграйки військових кораблів. Боже мій, як їх мало повертається до берегів рідних! А син його — чи живий, чи годує білим тілом темних риб у морській пучині? Гой, князю мудрий, та не розумний, що діяти маєш тепер? Цвітом руським встелене дно Чорного моря. Обезкровлена, знесилена земля вітча! Ворог зі степу голодним оком позирає на Русь і Київ. Голосіння юних вдів, матерів і дочок над Дніпром розносить холодний вітер. «Ой, Ладо, мій Ладо, ти моя розрадо, звідкіля чекати, звідки виглядати?». І чує Ярослав — розірветься його серце. Знає, карає його Бог за те, що не послухав ради Антонія: «Не зазіхай, князю, на чуже, бережи державу, як зіницю ока, бо виплачеш її!»…

— Кличте Антонія, — каже князь, — бийте у дзвони церковні, служби правте, моліться за безневинно убієнних, вимолюйте прощення мені…

І вдарили дзвони по цілому Києву…

На весь екран — мученицький лик Антонія. Його монолог на рухливому калейдоскопі подій, минулих, тогочасних і прийдешніх.

«Не прозьба князя, а заупокійний дзвін по церквах і монастирях київських повернув нас з півдороги на Чернігів. Хоч і верталися ми з братією лісами дрімучими, але бачив я кораблі, що надсилу просувалися до Києва хвильним Дніпром, і втомлених воїв, і темного, як хмара Володимира, що сидів понуро на кормі, і ще темнішого від горя і ганьби Ярослава на високім крильці хоромів. І молитва моя була коло них. Хоч і велено мені було йти в Берестове на розраду князеві, але пішов я до пристані, де вже зібрався, голосячи, київський люд. Головно жінки та діти. Сироти сиротами. Як і ті, що вертались в уцілілих лодіях».

— Святий отче, — залементували вони, уздрівши мене. — Не покидай нас. Вертайся в печери, стань, як і був, мудрістю князя, його розумом і совістю. Бо інакше — горе нам і погибель!

Люд голосив, а я молився, просив у Бога благодаті Руській землі нещасливій.

А на ранок, у святий день Успіня Богородиці, явився пішо самотою до печер запечалений князь. І возрадувалось моє серце його приходу, і дякував я Пречистій Матері Божій, що вимолила в Бога прощення князеві, і пообіцяв, що возсіяє над Києвом храм Успіння Пресвятої Богородиці…

І знову — панорама Києва. Місто як вимерло. Печальними тінями снуються жіночі постаті. Темніє небо. Тиша, як перед бурею. Раптом — хмаролом! Лавина води накриває землю. З водяної пітьми камера пірнає в підземелля. Голос Антонія за кадром:

«Сум і смута впали на стольний град. Київ поминав своїх синів-лицарів. Навіть природа і та затужила, заплакала. Розверзлися хлябі небесні холодними проливними дощами, похмурими, без грому і блискавки. Срібний Дніпро потемнів, посуворів, став непривітним, сірим і клекотливим, як важкі оболоки над ним. Потоки каламутної води, що ринули з гір, залили вхід у печери, обвалили стелю. Не покладаючи рук, рятувала братія свою обитель: вигрібала намул, відводила плинну воду, укріплювала підпорами зводи, перериваючи роботу лиш задля молитви та спожиття пищі. Краєм ока спостерігаючи за мокрими, втомленими братчиками, я казав їм, що «Господь посилає нам перше найлегше випробування. Будуть — тяжчі, будемо гнані і осміяні, і не всі вистоїмо. Тепер вас дванадцять — число апостольське, і буде ще більше, але декого не буде».

Мені було жаль смутити ці чисті душі, спраглі Бога, і я думав, як гірко було Сину Божому відати наперед про зраду Іуди і відступництво Петра і про велику довіру Господа до людини, якій він дозволяє вирішувати самій свою долю навіть переступом проти Божих заповідей. Поглядав я на втомлених потопом братчиків і бачив, як відходить по першому сніжку купецький син Никифір, затуживши за златом і розкошами вітчого дому, як жага молодеча штовхає у вир плотського гріха боярина Сильвестра. Сильвестр раз по раз летить поглядом розчарованих очей до засланої дощем сірої плями виходу, і тоді я чую торжествуючи сміх диявола, що бродить довкола печер, і вонь сірки, і прошу Господа, щоб відвернув спокусу від брата мого… Але чую крик знадвору і кидаюсь туди, хоч знаю, що то брата Петра змивають водяні потоки і несуть вниз, до Дніпра… Він врятується, щоб загинути від стріли печеніга…