Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Видавництва, видавши за гроші діаспори усіх репресованих, без підтримки держави розвалилися, товсті літературні журнали захиріли, від Літфонду одна назва зосталася, будинок Спілки письменників — ця цитадель радянської духовності — разом із знаменитим рестораном «Еней» віддані в оренду доморощеним нуворишам, фірмачам і банкірам. Подейкують, що новоявлені магнати, «дрогнув сердцем», щокварталу влаштовують для зголоднілої письменницької братії благодійні обіди в тому самому «Енеї», з якого вона ще пару років тому не вилазила, обмиваючи та пропиваючи гонорари. Колись тут була козацька вольниця, гримів «Еней» піснями і сміхом, а на стінах, розписаних знаменитим Базилевичем, серед героїв «Енеїди» продивлялися ще молоді профілі корифеїв та молодих знаменитостей, зокрема й Лариси Орленко… Лори…

Лора… Вона любила «Еней» і «Еней» любив її. Шанував. Аякже, талант, знаменитість, а до всього — заввідділом поезії одного з найвагоміших товстих часописів. Вважайте, що це від її настрою залежало, надрукує чи не надрукує журнал того чи того генія, а водно — почує чи не почує про нього світ… Тому-то «Еней», натоптаний чорноземними генійочками, і шанував Лору і… наливав «гірку» по вінця. А найчастіше і найщедріше підливав той її залицяльник останній — Полятицький. І Лора шпарко хилила чарку за чаркою, не помічаючи, що поволі спивається…

Господи, що це я?! Чого це я раптом згадала про неї? Де Станіслав?! Що він там в дідька робить?! Пора їхати! Але, правду кажучи, їхати не хотілося. Не хотілось їхати від землі, тиші, осінніх пахощів — у бетонні джунглі столиці…

Зловила себе на тому, що намагаюся думати про що завгодно, тільки б не згадувати про неї, Лору… Але її тінь, її тінь заступає мені сонце, тьмарить погляд… Геть! Геть! З очей! З пам'яті! Станіславе! Станіславе! Де ти?

Мій різкий, стривожений голос розпанахує лагідну тишу, і від того стає ще тривожніше…

— Що сталося?! — біжить від будинку переляканим чоловік.

— Нічого не сталося! Пора їхати — от що сталося!

Станіслав полегшено зітхає: пора так пора. Збирає знаряддя праці: лопату, відра, мішки з картоплею. Вся його постать — втілення терплячої жертовності і жертовного терпіння. На якусь мить стає шкода його, і я кажу винувато:

— Вибач, але завтра мушу йти в Спілку… за тими ліками, будь вони неладні!

Станіслав не реагує. Чому? Невже його не обурює моє вимушене жебракування? Принизливе випрошування не срібла-злота, навіть не шматка хліба, а… мить, хвилину життя?!

Що ж це коїться? В аптеках ліків немає, зате на товчку за них з тебе шкуру деруть! І гріха не бояться… Раніше діставала медикаменти через знайомих лікарів, по блату, дякуючи старим зв'язкам. Тепер — урвалося. Тепер для тих, хто вчора за щастя мав клізму мені зробити, я — ніхто, чи то пак — просто жебрачка, представниця марґінальних верств населення… Але, забудькуваті ви мої, усім марґіналам ви обіцяли соціальний захист, щоправда, спершу розплодивши їх. Я теж — жертва вашого безголов'я. Тож хай буде соромно вам, а не мені!

Сповзаю із стільчика, скручуюсь калачиком і масажую затерплу ногу. Станіслав віддаляється, обвішаний мішками та відрами, просто-таки велетень, коли дивитися на нього від самої землі.

Заплющую очі: отак би й заснути. Навіки. І не мучитись, не принижуватись більше… ні перед ким… тим більше, перед колишніми своїми блазнями, челяддю, доля якої залежала колись від поруху твоєї високої брови…

Згадалося, як уперше після хвороби, після місяців забуття і обструкції, шкандибала у Спілку. О, як то було непросто: виповзти з нори, розправити спину, гордо звести голову і йти, йти, ніби нічого не сталося, ніби не волочаться оглоблями паралізовані ноги, не висить хвостом телячим рука! То нічого, що крижаний піт градом котився по прямій спині, лице під макіяжем усміхалося… Єдиного боялася — щоб його від напруження не перекосило.

Йшла в Спілку, бо котрась із секретарок задзвонила, аби з'явилась, якщо маю потребу, бо сьогодні будуть ділити між слабими і вбогими імпортні ліки, даровані діаспорою. Від слів, від тону вертихвістки мов кип'ятком ошпарило… Між слабими і вбогими — я! Я! Ще зовсім недавно була між сильними світу цього, між можновладними… Ще донедавна вся Спілка (вся!) запобігала і тремтіла переді мною! І от я вже — серед слабих і хворих! Хотілося обізвати секретарку ідіоткою, швиргонути слухавкою, але… неждано для себе усміхнулася вдячно і пролепетала:

— Спасибі! Спасибі, що не забуваєте! То коли прийти? Ага! Обов'язково!