Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Розгул фантазії моїх «опонентів» сягнув критичної межі: майже всі колись поважні товсті літературні журнали, членом редколегій яких була, наввипередки друкували ганебні пасквілі на мою особу: в недолугих повістинках та романах колеги по перу описували мій багатогранний образ, брутально перекручуючи факти з біографії, обпльовуючи і знущаючись, змагаючись між собою в підлості і бездарності. Одні показували мене народу як сатанинське поріддя системи, інші — як психічно неврівноважену придворну даму комуністичних диктаторів, треті бачили в мені лиш сексуальну маніячку, таку собі розбещену Іродову жінку. Отака зрадливість долі! Вважала себе останньою жебрачкою, а вийшло, що — героїня! А хіба не так, коли вся рідна українська література, набігавшись по мітингах, накричавшись: «Ганьба! Геть!», — крізь ніч не спала, змальовуючи для нащадків мою непересічну особу!

Авжеж, треба віддати каїнам каїнове. Народ правду каже: «Не так тії воріженьки, як добрії люди». О, тут вже добрі люди — вовчики-братчики і лисички-сестрички щиро мені прислужилися. Ховаючи під міною співчуття і обурення зловтіху, приносили ці смердючі пасквілі в мій дім, підносили на тарелях золотих, як голову відсічену Іоана Предтечі до смертного ложа… самого Хрестителя! Особливо зі шкури лізла Хаврона. У-у, гієна… коли я не впускала її в дім, влаштовувала «читки» по телефону, захлиналася нібито благородним гнівом на кривдників-брехунів, а сама, о, я це відчувала кров’ю, аж сикала від зловтіхи і нагоди поквитатися зі мною за все моє минуле заможне і престижне життя, якого сама прагла, та не мала, бо не пощастило захомутати не те що такого, як мій Станіслав, а й кирзового єфрейтора з генеральською перспективою.

Що ж до «колег» по перу, то тут сумнівів не було: це теж була люта помста вічно упослідженої черні, відплата підніжжя — людині з Гори, жінці, життя якої було предметом їх плебейської заздрості! Але найцікавіше те, що все це розуміли і в середовищі «колишніх», але ніхто не став на захист, так за власну шкуру боялися, окрім маловідомої літераторки Васькової, чоловік якої, колишній офіцер КДБ, став одним з очільників СБУ. Так що, її стаття з’явилася радше із солідарності і, на жаль, викликала нову хвилю обурення повсталих посполитих проти мене і «таких, як я».

Але я не зрадила себе і в лиху годину. Не піддалася на провокації. Напівжива, розполовинена хворобою, знайшла в собі сили гідно винести удар «під дих». Стрічала і проводжала «доброзичливців», вислуховувала по телефону з лагідною усмішкою матері Терези, недосяжна підступності у своїм святім всепрощенні. І вони йшли, вчорашні мої сраколизи, бездарні актрисочки, критикеси і поетеси, похнюплені, вбиті моєю вищістю над ними і суєтою суєт. Я так і казала їм услід, ніби благословляючи: «Будьте вищими і вам воздасться».

Знаю, вийшовши за двері і трохи очумавшись від несподіваного нового іміджу многоликої Олександри Ясінської, вони впадали в хтиве злослів'я, але я — я була над ними, високо, дуже високо…

То нічого, що в цей час, в цю гірку хвилину, я ридала і билася в істериці, проклинаючи день свого народження, і своє життя, і державу, і… і… Ридала, звиваючись, як перетятий черв… То нічого, головне в житті — вміти тримати спину! Золота заповідь моєї свекрухи, якій я не зрадила жодного разу, і навіть на смертному одрі не згорбилась!

Палюча, нестерпна образа, злість, біль минали, і я спокійно, відсторонено перечитувала всі, присвячені моїй неповторній особі, опуси, втішаючись недолугістю і безталанням авторів, вбогістю їх творчої уяви. Господи, та мене на сторінках цієї примітивщини і близько не було! І не пахло тут, панове, Олександрою Рибенко-Ясінською! Навіть тінню моєю не були всі ті ходульні партдами, бліді істерички, німфоманки і вампірки — отой червивий плід хворобливої уяви безталанних писак, що начитавшись зарубіжної бульварщини, уявили себе новаторами рідної літератури.

Правду кажуть оунівці: таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо! А, як прорік один мудрець: ніщо — воно і є ніщо! І довго ще нам сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких теренах!

І я звикла. Ба! Така пильна увага з боку пасквілянтів до моєї особи лоскотала моє притлумлене останніми подіями честолюбство. Ще б пак! Тож дійсно треба бути настільки неординарною і примітною постаттю, аби тобою так переймалися різні люди. Не спали через тебе, не їли, лиш писали-писали… Навіть безнадійні нездари, навіть круглі ідіоти…