Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…

На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…

Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної партії, впала на наші голови, мов розплавлене каміння Везувію. Реформатор, на якого надіялись, яким захоплювались, виявився всього-на-всього… провокатором. Вискочкою, самозакоханим парвеню! Дорогою, дорогою ціною купив Горбі собі популярність на Заході! Цей балакун і фрондер, граючись, з легковажністю захваленої дитини, власноручно, як картковий будиночок, розвалив твердокамінну фортецю, яку не могли збороти акули імперіалізму, починаючи з 1917 року. Безпрецедентний інцидент в історії людства! Тоді, коли обурений плебс торжествував, Гору трясло і косило. Приречені намагалися хоч якось зарадити біді. Але, коли останній із могікан — Івашко, втік у Москву, Станіслав заховав у шухляду партквиток і, здавалося, добровільно вибрав роль спостерігача, відмовившись від посади ректора одного із престижних вузів столиці на користь якогось щойно перефарбованого в «демократи» кар’єриста. Єдине, що спромігся доброго зробити, то прикупити пару квартир та цю нещасну дачку… От і все, всі статки.

Але, на жаль, то ще було не все. То був тільки початок… великого перелому, ще не осмисленого, драматичного зламу в історії і долі радянської супер-держави…

Великий злам у долі таких щирих її адептів і апологетів, як ми із Станіславом. І хоч тепер ми майже не виходили з хати, до нашої барлоги доносився відгомін цієї революції навиворіт… Цього державотрусу, який, подумати тільки, почався у «червонозоряній» Москві! Доки я, прикипівши очима до екрану телевізора, спостерігала за подіями у столиці, хвиля «всенародного піднесення» докотилася і до Києва. Скоро на Хрещатику завирували натовпи під синьо-жовтими знаменами. На трибуни виривалися не відомі народові вчорашні політв'язні з німбами мучеників більшовизму і тоталітарного режиму. Особливо була здивована, коли побачила поряд з репресованими їхніх опонентів — своїх колег, радянських митців, пристрасних оспівувачів комуністичної доби, приласканих партією і урядом «корифеїв» і «класиків», які буквально вчора ще проклинали українських буржуазних націоналістів, а нині, спритно помінявши кокарди на ленінських кепках, очолили національно-визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність. Кинулась до Станіслава. Але він був незворушний. Нічого не пояснюючи, спитав:

— А ти хотіла, щоб цю волинку очолив якийсь неконтрольований маніяк?

І я більше не обурювалася. Навіть тоді, коли дочка генерала КДБ Хаврона, не могла натішитися тим, що ексгумація стала основою національного відродження, що тепер усі видавництва працювали тільки на мертвих — репресованих, розстріляних, вигнаних колись за кордон письменників-протестантів. Коли ж Київ захлеснула хвиля звільнених і приїжджих дисидентів, а діаспора з усіх амвонів повчала затурканий большевиками український нарід, як будувати нову суверенну Україну, стало прикро… Не розуміла, як влада могла допустити таку велику країну до такої ганьби, або ж… Станіслав за старою звичкою приховував від мене державні таємниці…

Однак, як виявилося, у цій веремії він і сам розгубився. Тому, зачаївшись у своїй норі, ми змушені були чекати. І дочекалися. Полювання на відьом! Яке, звичайно, почали з мене! І, звичайно, найближчі, чи то пак, колись наближені, які добре мене знали, а тому володіли інформацією. Своя інтелігентська братія, хлепнувши свободи, не шкодувала ні сил, ні завзяття. У викривальних статтях, якими зарясніли вчора ще віддано партійні, а тепер незалежні демократичні часописи, мене обливали з ніг до голови цинічним брудом, пригадуючи всі мої гріхи. Навіть доброчинство, навіть моя доброта і милосердя інтерпретували не інакше, як знущання ідеологічного монстра тоталітарного режиму над беззахисними «мистцями», як мої колеги стали називати себе з подачі діаспори.