Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Я теж закопалася у своєму окопі-трикутнику — упослідженості, злиднів, каліцтва… Переосмислюю, переоцінюю… і знову ж таки у трьох вимірах. Ще вчора була там, на сяючій вершині, на «Горі». Блискуча, шикарна жінка. Вибрана з вибраних… Була такою, якою мене робило життя, оточення, всілякою — доброю, злою, нещасною, жорстокою, безоглядною, грішною, щасливою… Авжеж, хай там що, а я прожила життя конкретної живої жінки, непересічної, пристрасної. Що ж ви мене судите? І хто дав вам право кидати в мене камінням, вам, тим, які існували за тими самими, що і я, принципами і законами людського суспільства, хай недовершеного, вовчого?.. Чи, може, ви пурхали янголами, метеликами Божими з квітки на квітку, спиваючи нектар? Хто з вас, судді мої, творив лиш добро і не сподіяв зла ані ближньому, ні дальньому своєму? Лицеміри, лицедії… На жаль, мстите мені і, на жаль, по заслузі. Бо мене мало четвертувати за те, що одних не дала виморити голодом, других — «посадити», а третім слизням чіпляла на вутлі груди ордени та значки лауреатів державної премії імені Кобзаря, тим самим принижуючи високість національного духу… А тепер розплачуюсь…

Але запам’ятайте собі одне: це не ви, а НЕБО мені мстить за те, що, маючи ВСЕ, я нічого мудрого і доброго не зробила на своїм віку. Нічого не надбала. І, врешті, так ганебно випала з центрифуги диявольських житейських марафонів…

Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…

Одну із прикуплених квартир подарували Сашуні, іншу, фешенебельну, в центрі Києва здаємо за долари під офіс американській благодійній організації — одній з тих так званих «неурядових» інституцій, яка за кошти Вашингтона здійснює в країнах третього світу державну політику духовної експансії. Без атомних і ядерних бомб, без оголошення війни, ненав'язливо і по-діловому юне військо місіонерів слов'янського походження давно перейшло кордони розваленого Союзу і довершує те, що не встигли зробити засоби масової інформації, ЦРУ і ФБР за 70 років. Сіє на руїнах вчорашньої наддержави мудре, вічне, світле: всепереможне захоплення американським способом життя, американським способом мислення і діяння, спрагу свободи, ілюзію здійснених можливостей. Міф про Америку й американський спосіб життя, мов пухлина, розростається у нашій суспільній свідомості, пожирає здоровий глузд, притлумлює, вичавлює з голів почуття патріотизму, національної гордості, людської гідності, врешті решт! А тележурналісти, які донедавна залякували нас жахіттям «загниваючої» Америки, нині захлинаються від дифірамбів «американському феноменові», нав'язуючи комплекс неповноцінності розгубленим «совкам» «от Москвы до самых до окраин»…

Що ж до мене, то за великим рахунком нічого не маю проти Америки, — сама була в дикому захваті, особливо від добробуту американців. Однак легкий флірт із заморським раєм і трагічна любов до рідної землі — різні речі! Тим більше, що святе місце порожнім не буває. Вакуум заповнюється любов'ю до далекого ефемерного і зневагою до свого, рідного, реального.

Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від азіатського іга, потрапили під західну окупацію. Найгірше, що руйнуються моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що ще недавно репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили народом, скидали з п'єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать колишні «володарі думок», «інженери людських душ», «цвіт інтелігенції»… Забуті, самі повержені з п'єдесталів, не затребувані новим часом, загублені у всенародному блуді, одурені самі собою…

Воістину: за що боролись — на те й напоролись. Трубили в луджені горлянки ганьбу Єрихону, доки не впали його стіни, доки не згинула держава, яка щедро платила хоч і не всім, але більшості — за вірну службу, за талант оспівувати і прославляти її устої прижиттєвими повними виданнями творів, будинками творчості, квартирами з додатковими двадцятьма метрами на кабінет найбездарнішому, преміями і премійками, поїздками за кордон, велелюдними, бучними всесоюзними і республіканськими з'їздами, пленумами, днями літератури, гонорарами, врешті — пенсіями на рівні персональних… Чого ще бракувало?! Ґудза?! Але ж ті, кому його бракувало, мали собі табори для неблагонадійних, любов закордону і славу протестантів у світі буржуазних свобод! Кожен вибирав свою дорогу. Тепер усі маємо один ґудз, який самі собі зав’язали… І невідомо, коли розв’яжемо…