Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Надто мене потряс виплодом своєї літературної фантазії Петько Курій. Коко, як колись ніжно його називала. Н-да… Дотепним був той напівграмотний повітовий писарчук, що навіки охрестив Петриків рід цим прізвиськом-прізвищем, що означала по-народному: ні курка, ні півень. Себто, курячий гермафродит. Але темні Курії через свою малограмотність не перечили суспільній думці. Тільки бідний Коко намагався протистояти етимологій власного прізвища награною гіперсексуальністю! Вічно захеканий від вічної гонитви за курочками, вічно стривожений надією хоч одну потоптати. А ще Коко судилася плюгава доля вічного аспіранта. Є такі безнадійні невдахи, приречені на поневіряння тільки тому, що не вистачає їм кебети. Зате, як правило, вони інтуїтивно беруть своє хитрістю, влізливістю і нахабством.

Однак жертва природного відбору — Коко не мав за вбогою душею цього, тільки хист до плазування. Він запобігав перед кожним, хто стояв на міліметр вище за нього на суспільній драбині, люто при тому його ненавидячи. Вічний хлопчик на побігеньках, старший куди пошлють… Та що казати! Є такі у кожній конторі. Бо ж титуловані й везучі кар’єристи оточують себе не розумними і здібними, що можуть підсидіти їх, а слизняками і євнухами, якими можна попихатися до кінця світу, які ні на що не претендують, щасливі, що крутяться пилом довкола світил, в надії одружитися на їх дочках і в такий спосіб доскочити маєтку. Але професорські доньки мали на увазі когутиків. І від безнадії безпросвітної прилипали ті до кафедральних дам, підносячи за ними шлейфи і портфелі.

Мій когутик, мій Коко обрав дамою серця мене… І, як всі бездарні шелихвости, почав з поезії. Щоранку у шухляді свого стола знаходила заслинений віршик. Перечитуючи заримовані освідчення у вічнім коханні, звичайно, розуміла: не ті обшири, не ті масштаби, проте… усе-таки почувалася такою собі кафедральною Беатріче. Але… чого хоче навзаєм цей прищавий Дант? Хоч на його гостренькому писочку від народження було написано Божою десницею: хочу їсти, хочу пити, хочу добре жити…

Ясно, що від мене він жадав не шлюбного ложа, не поцінування поетичного таланту. Мала взяти на абордаж… його разом із дисертацією. Однак, поки що Курій слинив свої віршики, я, мов нічого не відаючи, складала їх в акуратний стосик, іноді перечитуючи кафедральним «подружкам», бо ж що то за любовний роман, коли про нього ніхто не знає?..

І це була необачність. Кафедрою поповзли плітки, подейкували, ніби це я стулила Коко дисертацію. Ну, такої високої оцінки своїм інтелектуальним здібностям від колег не чекала! Щоправда, після інтимної здибанки на якійсь запушеній, позиченій у друзяк дачці, Коко втиснув мені свій многолітній труд. Припер, гад, за двісті кілометрів замість коробки добрих цукерок… Ощасливив!

Не треба великого розуму, аби, пробігши очима опус по діагоналі, збагнути: слабенько! Не тягнув Коко кебетою на вченого, як і талантом — на Данте. Та, власне, ні на що путнє нічим не тягнув. Але шкода було хлопця, і я втрутилася. Захист його дисертації відклали не невизначений час, аби просто не провалити. Однак в того йолопа не стачило мізків оцінити послугу. Затявся, паскудник. Із поезії перейшов на анонімки, жанр, достойний злісних кретинів. Але мої люди скоро збили йому натхнення. Я ж втратила цікавість до віршомаза навіки. Він для мене щез, випарувався, хоч і ліз щодень в очі, тиняючись з ображеним виглядом по кафедрі.

І от цей нещасний… ця мстива личина випорожнилася «сповіддю» гнаного і репресованого «борця», переслідуваного «генія». І, виявляється, ті «нагінки й обструкції» юному обдарованню організувала я, Олександра Рибенко-Ясінська!

Це якась пошесть! Тепер кожна жаба, користуючись свободою слова і совісті, норовить проквакати із свого намулу про своє героїчне минуле, омитися в йорданській воді відродження і втиснутися в лави подвижників, борців за суверенну і соборну! І думають, що всі забули про те, що вони ще вчора в гробу бачили неньку Україну з її мовою калиновою-солов’їною! І яскравим прикладом тому оті віршики Курія, написані «могучим русским языком», що й досі припадають пилом у нетрях мого архіву, перев'язані рожевою стрічкою.

Звичайно, могла їх запросто надрукувати в якійсь газетці у відповідь на «сповідь» Коко, та не хочу ганьбитися, опускатися до рівня куріїв. Волію бути роздерта вовками…

Сонечко вже над захід. Дерева стелять на землю легкі прозорі тіні. Але я — не про те. Я про те, що всі наші проблеми, всі радощі і біди закладені у нас самих. Людина осмислює себе підсвідомо чи свідомо у трьох вимірах: стать, національність і класовість або ж, як нині, приналежність до клану. От і все. І як би ми не противились, ув'язнення в цім трикутнику спричиняє і нашу суспільну поведінку і менталітет, і життєвий устрій. І всі протиріччя людські. Хто б що не говорив, а ми всі сидимо у рідних трикутниках, як в окопах… Трикутні придурки, до того ж — нещасні. Бо для повного щастя треба бути круглим дурнем.