Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.

Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії — на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж — мене! А чом би й ні? Під-хо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка… Ату її! Зі свистом і улюлюканням! Аби всі бачили, що ми перші в рядах борців за свободу і демократію, за правову державу і відкрите суспільство! І пішло-поїхало! А розпочав це ганебне полювання на відьму кафедральну хто б ви думали, людоньки? Та мій улюблений шеф, уже декан історичного факультету Пшик-Троянський, отой завкафедрою, котрий пушинки здмухував із моїх соболів з того дня, коли аспіранткою переступила поріг кафедри. І тему дисертації запропонував, і постарався, аби захистилася за першим разом… Цеківський підхлібник! Хамелеон, дешевий пристосуванець! Вірний своїй підлій личині, він перший після проголошення незалежності перестав зі мною вітатися. А коли я в простоті душевній запитала, що сталося, ця почвара болотна роздулася до величини вола і проквакала, з ненавистю втупившись у мене рилом:

— Нарешті… нарешті, я випустив свій уярмлений дух… став тим, ким мене спородили батько з матір'ю!

Я отетеріла, адже знала: ще студентом історичного факультету столичного університету він, перший атеїст і комсорг курсу відрікся від своїх темних батьків-селян тим, що прізвище власне Пшик змінив на, як він вважав, милозвучне і незвичайне: Троянський! А тепер він, бачите, випустив свій уярмлений дух! Тож розреготалася просто у продажні сіркові очі:

— Я ж то думаю — звідки сморід такий? А це ви, шановний, дух уярмлений випустили!

О, як затряслася, заволала ця шмата, цей сраколиз:

— Геть! Ми — по різні боки барикад! Геть!

І, смачно плюнувши йому в пику, я пішла геть. Пішла регочучи, але в душу гадючкою заповз холодок. Моя собача інтуїція застерігала: «О, Олександро, вважай! Щурі тікають — хана „Титанику“».

При всій своїй огиді до щурячого плем'я, цінувала його за вражаючу інтуїцію і колосальний інстинкт самозбереження. Власне, те, що тримало завжди на поверхні й мене, грішну… Але, як каже Хаврона, «нє до такой стєпєні!»

Ще розводив руками на телеекранах Горбачов, ще перся в народні депутати Щербицький, ще вагався Станіслав, адже ніяк не міг повірити, що валиться на очах те, що зводилось на кістках на віки, що цементувалося кров'ю цілих поколінь, а пшики вже знали, що робити. І тільки тоді, коли Троянський-Пшик поклав з апломбом на стіл університетського партбюро свій партійний квиток, Станіслав зрозумів: усе! Вісь зламалася. Летимо в тартари!

Більше на кафедру не навідувалася. Лікувала ображене самолюбство спілкуванням з молодим дияволом Аркашкою. Знаходила віддушину в чортівні, що лізла, перла, як випари пекла, крізь щілини в земній корі під нашим, на очах погибаючим, Вавилоном.

Тим часом Троянський-Пшик ставав майже національним героєм. Його Гераклові подвиги здачею партійного квитка не завершилися. Кажуть, він перший в університеті викинув синьо-жовтий стяг із вікна кафедри історії комуністичної партії Радянського Союзу, очолив університетський осередок «Руху» і активно трудився над створенням партії «нового типу». Водночас, зі шкури ліз, аби нашкрябати своє ім'я свідомого патріота на скрижалях рідної історії. Мало в осад не випала, прочитавши випадково у «вечірці» відозву Троянського-Пшика до темного народу з нагоди Референдуму 1 грудня 1991 року: «Немає сумніву, що кожна порядна людина, не залежно від національності, яка не засліплена ідеологією „світлого майбутнього“, або не залякана чи одурена більшовицькими агітаторами, буде проти „оновленого“ Союзу. Гряде вирішальна година… В країні загострюється політична боротьба, посилюється наступ агонізуючих реакційних сил КПРС, імперського центру та інших прибічників антинародного режиму, які намагаються затримати і задушити процес демократизації…» І так далі і в тому ж дусі.