Ах, хочеться?! Хочеться і вам мати людський вигляд! Похвально! Що ж, мені не шкода, але спочатку поторохкайте вслід за мною, потрясіть старими хляками, може, від злості лій сам сповзе… Не сповзає?.. Що ж, прийдеться пожаліти подруг-ворогинь, я ж добра, милосердна, співчутлива!
І тут… стрельнула в голову геніальна ідея: якщо на товар є купці, то… Уявила, скільки претензійних чиновних клубастих кобилиць, скільки творчих товстуль потьопає перевальцем в обшарпаний Аркашчин підвальчик, лиш покажи куди! Так вони ж його завтра мільйонером зроблять, ці товстобрюшки! О, Олександро, недаремно твій татко керував райпо! Спасибі йому, і в тобі тріпотить жилка підприємницька! Отож, по-перше, з Аркашчиного дурисвітства може вийти неабиякий бізнес, з якого і мені перепадуть, пардон, дивіденди. По-друге, з цього провінційного мага можна встругнути та-ку сен-са-а-а-цію… Такий вчинити довкола нього ажіотаж, що всі — ахнуть! І, звісно, самій возсіяти в промінні його слави. Наприклад, засвітитися в благородній ролі такої собі меценатки-інтелектуалки, яка благоволить усьому таємничому, непізнаному, як нині пишуть, сакральному і паранормальному…
Тим паче, що мені ці маніпуляції із суспільною свідомістю нічого не коштуватимуть: як показує «перестройка», народ дозрів до блуду. Головне, підключити пресу, радіо і телебачення. А досвід я маю — не з такого лайна кулю ліпила, не з таких нездар робила творців епохальних романів і фільмів! Тьху на них!
Несподівано першим на гачок упіймався… Станіслав! Отакої! Безперечно, був вражений моїми оновленими формами настільки, що про власні згадав. Певно, починало заважати черевце — «пагорб слави над загиблим героєм», як печально жартують у чоловічих тісних колах… Либонь, «партнакоплєнія» псували репутацію «удалого молодца», якщо так серйозно зацікавився державний муж чисто бабським, як на мене, промислом Аркашки.
Та як би там не було, а вже на другий день, після того, як я вдавано відсторонено та якомога байдуже повідала Станіславу про феномен «якогось новоявленого Авіцени з Березняків», везла переляканого на смерть Пришембовського просто в ЦК, де у своєму кабінеті чекав на нас мій чоловік.
Здається, по дорозі, щоб трохи облагородити «месію», запропонувала поміняти у не вельми благозвучному прізвищі букву… Так Аркадій Пришембовський став, проше пана, Прошембовським. Цим прізвищем він і запам'ятається одуреному ним не раз радянському народові… Але це буде потім, а поки що ми тільки починали свій шлях до слави і неслави…
Н-да! Нічогенький вийшов трикутничок любовний! Одна його сторона, чи то пак Станіслав, трималася рівно, під кутом 90 градусів, строго-офіційно, ні про що не здогадуючись, тобто, не підозрюючи. Інша, Аркашка, від страху лежав пластом перед одуреним чоловіком, тремтів і гикав, одно слово, поводився так, як усі смертні, потрапивши вперше «на Гору».
Я ж — вольтовою дугою єднала обидві сторони, вдаючи повну відстороненість. Ніби цей фарс і взагалі обидва його персонажі жодного відношення не мали до трагікомедії мого життя…
О, Олександро! Горе тобі, та, що ходить по лезу ножа! Тож нічого не зостається — лиш провадити далі цю комедію. Отже, більше легкості, маестро, більше фантазії, блиску, гумору, нарешті! Вперед і вгору — і все буде о’кей!
Спостерігала, як Станіслав вивчає Аркашку, як зважує всі «за» і «проти», боїться вляпатися в халепу з цим гіпнотизером-екстрасенсом, боїться! Помітила кілька насторожених поглядів у мій бік. Ах, ти ж старий лисе, нюшок не притупився: чуєш смалене! Але я була настільки поблажливо-байдужа до того, що відбувалося, так позирала зверхньо на Аркашку, що чоловічок заспокоївся. Де б він міг подумати, що в худорлявому, розгубленому Авіцені з провінційного дурдому стільки нерозтриньканої чоловічої сили?.. Тож приємно було бачити, що під кінець бесіди чоловіки навіть сподобалися один одному.
Так Аркадій Пришембовський став неофіційним екстрасенсом ЦК КПУ. Аркашка, якому ще сьогодні вночі і не снилося щось подібне, раптом злетів із своєї нори, з болота на самісіньку «Гору», під самісінькі небеса! Коліна його тремтіли, погляд блукав: видно, приласканому обманутим мужем, соромно було глянути мені у вічі. Але я знала: це сум'яття душевне — від несподіваного щастя, майже стресу, і воно мине, лиш тільки-но Аркашка вибереться за поріг ЦК. Так воно і сталося. Від скромності цей чорт лобатий не вмре, це точно.
Покидали ми кабінет Станіслава нарізно. Спочатку — бердичівський Авіцена, а потім — його покровителька: затрималася спеціально, щоб показати чоловікові, що дамі такого рангу, як я, не вельми пристойно водитися із хай і талановитим, та все-таки… шарлатаном, за яким невідомо які ще золоті верби виростуть. Бачила, що Станіслав у душі схвалив мою стриманість. Однак, вискочивши на вулицю, не могла стримати радість. Я ще не знала, навіщо мені ця нова, «пришембовська» авантюра, але чортория уже засмоктувала мене у свій чорний вир…
Читать дальше