Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Сьорбає собі й думає. Про що він думає? Може, згадує останній мій сказ, останню мою ідею-фікс — оту ганебну, брудну історію з Аркашкою? Останнє полювання вовчиці…

А все починалося з Перестройки. Здавалося, на просторах СРСР повторюється біблійна історія з Вавилоном. Державотрус почався з Гори. Гора провалювалася у тартари, а вдавала, що перебудовується… А може й справді, намагаючись жити своїм усталеним, роками налагодженим життям, не передчувала кінця? Тим часом перші передвісники краху, ці виплодки «епохи перемін» уже виповзали із своїх диявольських нір на екрани телевізорів… Біснуваті й авантюристи різного штибу, величаючи себе екстрасенсами, пророками, поволі витісняли із свідомості мас недорікуватих партійних вождів та їхніх, хай вибачає Станіслав, ідеологів. Країну поволі, як чорне полум'я, охоплював сатанинський шабаш. Спочатку я мало що розуміла, дивуючись на цих чумаків-чуваків, безграмотних сільських бабів, знахарок та цілительок, молодиць, звихнутих на сексуальній невтоленності, котрі, видаючи себе за контактерок з Космосом, нахабно переповзали з телеекранів у голодну на сенсації свідомість ще радянського народу. Мальовничо рекламувалася вся ця новоявлена нечисть і на шпальтах комсомольських та партійних газет. Бездарні газетярі, безсоромно прибріхуючи, описували власні зустрічі з людиноподібними пришельцями з позаземних цивілізацій. Якщо вірити пресі, то НЛО кружляли в рідному небі, як зграї ворон, і приземлювалися біля кожної колгоспної ферми, полюючи на сільських пияків, самотніх молодиць та безневинних дітей. І народ, привчений до колективних звитяг, штурмів, походів визвольних, народ, якого вже давно ніхто нікуди не кликав, народ, що забув давно Бога і чорта, повірив у ці нісенітниці і валом повалив до облудників, спраглий дива і видовищ.

Масовий психоз захлеснув і Гору. Першими пірнули у каламуть чортівні нудьгуючі дружини і коханки сильних світу сього. Старіючі дами просто таки ошаліли, жадаючи під пильним оком екстрасенса скинути з тіла зайві кілограми, наїджені на калорійних номенклатурних пайках. Коханки ж за всяку ціну прагнули розчистити шлях із допомогою відьомської сили до ветхих секретарських тіл.

Попервах весь цей безум мене розсмішив, згодом, коли прочитала хвалебний опус давньої приятельки Зої Хавроненко про якогось всеможного екстрасенса Пришембовського, здивувалася, а далі з обуренням накинулася на Станіслава: що це робиться? Але він тільки плечима стенув, показуючи очима на стелю, мовляв, за все в одвіті Москва.

І тоді я все зрозуміла і вжахнулася: великий реформатор і «перестройщик» Горбачов не відав, як розхлебтати кашу, яку сам заварив! А щоб хоч трохи загальмувати «процес», який пішов так далеко, що став некерованим, він і напустив туману сатанинського… Але рятуватися від цього блуду було пізно. Зоставалося одне: скористатися ним. Тож, подолавши скепсис, бо ж як сказано у Святому письмі: і буде вам по вірі вашій, викликала Льоньку з машиною і поїхала на Березняки, де, як писала всезнаюча подруга Хаврона, в убогому підвальчику давав цілющі і молодильні сеанси гіпнозу маловідомий, але всемогутній екстрасенс.

Крім цікавості, мала ще й певний інтерес: не завадило б і мені трохи стесати з живота «соцнакоплєнія». Адже, трохи заспокоївшись після бурхливого розриву з Остапом, почала повніти, втрачати форми. На жаль, я з тих жінок, які киснуть без пригод, і кохання чи флірт — для них своєрідний стрес, шал, що палить кров і засвічує в зіницях відьомські вогні. Такі жінки з однаковою пристрастю, впертістю, ненаситтю і… навіть жорстокою безоглядністю роблять кар'єру, кохають і просто — живуть…

Коли переступила поріг справді убогого підвальчика, в якому звив собі таємниче кубелечко всемогутній спеціаліст «зі схудення цеківських дам», в обличчя війнуло вільглою затхлістю. В кімнаті під сірою стелею тьмяно блимала засиджена мухами електрична лампочка, єдине вікно було затулене аркушем сірого картону. У центрі цього вбогого «інтер'єру» за обшарпаним (мабуть, зі смітника приволік) ще довоєнним канцелярським столом, застеленим замацаним простирадлом, сидів хлопчакуватий тип і по-бичачому спідлоба незмигно вивчав мене. Чи гіпнотизував-причаровував?..

Та на жаль, і обстановка «кабінету», і тупуватий вигляд цього Каліостро з Березняків розчаровували. Ба! Навіть смішили. Але цікавість взяла верх, і я вирішила все-таки законтактувати з цим щойно спеченим «перестройкою» типом авантюриста.