Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Хай мені хто що каже, хай ображається Станіслав, а я знаю: імперію розвалили інфантильність і нездатність самостійно мислити та вирішувати тих партійних діячів, які марили владою, лижучи штиблети кремлівських дідів. Горбачов (як і Станіслав) так і не виріс із коротких піонерських штанців, із піджачка слухняного виконавця-клерка. І вся його діяльність схожа на п'яний бешкет пристаркуватого намісника на похоронах власного батька-тирана. Кілька років розгулу і… по маєтку… Ні честі колишньої, ні слави, тільки озлоблені голодні обличчя батраків на тлі руїни…

Отож те, що діється нині, у 1993 році, на цій грішній землі — закономірне, навіть беззаконня. І як кожній людині, так і народу, і державі рокована своя доля, свій шлях під вічним небом, свої, варті цього народу, правителі, пророки, герої і жертви. І народ має те, на що він заслуговує. І ми із Станіславом своє заслужили… Обмежений клапоть землі і безмежну свободу. Безмежну, як розораний степ, де ще тільки в байраках серед лепехи й будяків може заховатися від недоброго ока пара затравлених вовків.

Станіслав відкручує кришечку термоса, кидає в кип'яток жменю зеленої м'яти, що, бозна-коли і ким посаджена, буйно буяє на нашій дачі, чи то пак фазенді… Це соковите, як дозрілий помаранч, слівце радісно закотилось у похмурий і вбогий лексикон співгромадян просто із латиноамериканського телесеріалу «Рабиня Ізаура», що став для багатьох рятівною романтичною віддушиною у тривожні дні т.з. перебудови. А потім, дякуючи «Останкіно», зубожілі колишні «совки» дізналися, що «Багаті теж плачуть» і ридали разом із героями мильної опери, на якихось сорок п'ять хвилин забувши власні проблеми.

Народ, який втратив ґрунт під ногами і віру в ідеали, прагне казок. Щоб не виздихати від розпачу. Барвистих, сентиментальних казочок із щасливим фіналом або ж влаштовує бенкети під час чуми…

Так брудний потік зарубіжної шестисортної порнухи змив з екранів кінотеатрів у змиг ока вітчизняне кіно, а з ним і наш з Остапом фільм. Наша історична епопея припадала тепер пилом десь на забутих полицях того, що звалося колись «кінопрокатом».

«Не долго музыка играла, не долго фраер танцевал»… Роман, який коштував мені стільки здоров’я, фільм, який коштував мені стільки крові, авжеж, крові, виявилися нікому не потрібними! А може, й добре, що про них забули? Час непевний і хтозна, як би мої радянські твори сприйняли б сьогодні ті, які вчора так палко хвалили…

Та дідько з ними! Хай припадають пилом… доки натішимося демократією! І… ексгумацією. Авжеж, здається, всі сьогодні поміщались на ексгумації. Шпортають, розкопують архівні кладовища, викопують нещасні рештки репресованих. Шукають винних… Критикують «систему», компартію, комуняків… Не вистачало ще, щоб добралися до… Свят, свят! Тож мовчи, Олександро! Мовчи і визбируй свою бараболю, аби було що жувати взимку. Мовчи, самотня стара вовчице, поряд із своїм вовком. Єдине можеш собі дозволити: повити тихенько в бур'янах, зализуючи рани…

Станіслав розливає у чашки чай. Напій парує і пахне м'ятою, пахне дитинством, хатою баби Хариті, затиканою пучками сухого зілля. Пахне осіннім степом… Здається, як сказав поет, «повертаюся до джерел». До чаю з м’яти, до бульби, до рожевого сала з часником на кусні чорного разового хліба… Чудово! Пікантно! Куди тим недавнім лососям та баликам з партійних розподільників! Тим чаям: чорному індійському, зеленому тібетському, сірому цейлонському, рожевому китайському… О далеко тим заморським чаям до запахущого живлющого трунку з рідного євшан-зілля. До речі, жоден з науковців і досі не розгадав, що ж то за травичка ховається за символічною назвою «євшан-зілля»: полин, чебрець, м'ята?.. Я думаю, що полин, але той, запахущий, що росте на гарячому степовому сонці. Знаходила такий у Криму…

Станіслав гучно присьорбує, зі смаком, задоволено мружачись. Зумисно, аби мене подратувати, чи це вже в нього вікове? Раніше подібного за ним не помічала. Навпаки, від нього, рафінованого інтелігента, та ще від його пресловутої маман, помішаної на старосвітських польських штучках, вчилася етикету застілля. А може, він теж плюнув на колишній «випендрьож», етикети та етикетки, і подався до джерел? І от сидить собі над джерелом і сьорбає, як його дикий пращур. Тож залиш чоловіка в спокої. Хай сьорбає, чавкає! Він же тебе не чіпає! Може, ти йому теж осточортіла зі своїми вибриками, слабоумством і заскоками? Але ж не лізе в душу — роби що хочеш. Повна свобода дій. Хочеш — лайся, хочеш — сопи в ганчірочку, хочеш — вовком вий…