Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Станіслав стривожено мотає головою. Ну чисто тобі старий кінь, що згадав молодість, або… зачув небезпеку. Навіть ніздрі так роздуває. У, старий гріховодник! Думає — я не бачу, як він обмацує поглядом довготелесих дівок на вулицях, отих козуль, ноги яких ростуть від кутніх зубів, як любив висловлюватися Аркашка, той…

Та ну їх усіх к бісу! Один спогад про цих нікчем доводить мене до сказу. Гаряча хвиля зневаги і огиди підкочується під груди, ну от, знову: тремтять руки, тремтить підборіддя, в роті збиваються недобрі, негарні слова… Зціплюю зуби, намагаюся думати про щось хороше. Не маю права будити в собі ту, колишню, гнівну, нетерплячу, мстиву. Хочу зоставатися доброю… доброю… чистою… Та не виходить. І Станіславу не вірю. Десь в глибині душі відчуваю: хоче позбутися мене… Обридла йому своїми болячками, химерами, каліцтвом, чекає нагоди, щоб запроторити в психарку чи інвалідний шпиталь…

О-о, я його знаю! Бачу наскрізь! Від мене не заховаєш за старечими замацаними скельцями окулярів блудливі плотолюбні позирки! Іч, який сумирний, який милосердний! Лич-ч-чина підступна, тільки жде, тільки вичікує, коли шляк мене трафить, щоб на молодій оженитися!

У-у-у… просто киплю, просто закипаю вся!.. Боже, що це зі мною? Що я верзу? Чого кидаю на чоловіка? Спаси й помилуй!

Але бурхливий, нестримний потік люті несе-несе мене у чорну прірву божевілля, у чорторию людської мерзоти… назад… о, ні! Тільки не це! Триклята натура, паскудна вдача, тебе не вхоркала навіть хвороба, не навчила біда! Ти, як диявол, сидиш в мені, лукавий… лукавий! Здається, кричу! Таки кричу, бо Станіслав перелякано кидається до мене, пхне, запихає до рота якісь пігулки. Намагаюсь їх виплюнути, виштовхнути язиком, але він щосили затуляє долонею мені рот і я… ковтаю їх, як курка біб… б'ючись в істериці.

Боже, Боже! ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… хтось шепоче мені на вухо лагідно і ніжно, хтось гладить по голові… хтось каже: СЕСТРО, проси в БОГА ТЕРПІННЯ, ЗЛАГОДИ І МИЛОСЕРДЯ…

Але ж я не знаю жодної молитви! Але ж я не…

ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ… ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ… ХАЙ ПРИБУДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ… І НЕ ВВЕДИ НАС В СПОКУСУ… І ВИЗВОЛИ ОД ЛУКАВОГО… І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ…

Хто і коли заронив у глибини моєї безбожної душі високу, як зорі, молитву? Хто проказує голосом моїм ніколи ще не промовлені вустами моїми прості і чисті слова? О, я знаю… знаю: нічого немає випадкового у дні покути!

Мені снився степ. Срібний, як море в ранковому промінні. І безконечний, як море. Перламутрову від роси ковилу хвилить легенький вітер. І — ні душі. Тільки іноді чисте срібло виднокола прошиє то там, то сям, темна летюча тінь одинокого степового вовка. І не збагнеш: чи то тиша дзвенить, чи жайвір співає? Степ і степ… Таким бачила його в дитинстві, коли їхала на татковій бричці у село, в гості до баби Хариті…

Лежала із заплющеними очима, силкуючись утримати довше прекрасне видіння. І душа тріпотіла між небом і землею, між сном і реальністю, як пісня жайвора, перламутрова від роси.

Тихо, як у вусі. Чому так тихо? Розплющую очі: де я? На землі. Ще на землі. Теплій, по-осінньому пахучій. Але — немає степу, срібного, перламутрового. І полишає мене поволі срібний трепет і щастя перламутрове, і безмежне, як степ. І поряд зі мною, підклавши під голову руку, просто на ріллі спить сивий, втомлений чоловік у старому спортивному костюмі. Просто на ріллі, як степовий вовк. Може, йому теж сниться предковічний степ, рудиментарна ковила і давно забутий трепет хвилить його просвітлену душу? Він спить. Окуляри сповзли з перенісся і смішно повисли на кінчику носа… Мій бідний старий степовий вовк… Несподівана ніжність до чоловіка перехопила подих, зволожила сльозою зіниці. Мені здавалося: ми сковані з ним важкими, земними і зимними ланцюгами обов'язків, аж ні — всього-на-всього тонесенькою, як срібна павутинка, ниточкою чогось незбагненного… Від серця до серця… І отак бредемо безконечним давно минулим степом по рудиментарній ковилі — пара самотніх вовків, а між нами — срібна павутина бабиного літа — останнього тепла…

Станіслав хмуриться, певно, від мого погляду, вільною рукою намагається прогнати його з обличчя, мов надоїдливу муху. Далі остаточно пробуджується, зітхає, стріпуючи із себе рештки дрімоти разом із комахами, прилиплим до руки бур'яном і грудочками землі.

— Що ж, пора обідати, — каже, примружившись на полуденне сонце.