Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Боже милий, Боже праведний, мною, королевою, гидувала немита селянка! Свідомість цього настільки потрясла мене, що була на грані нового інсульту. Біля мене знову забігали переполохані лікарі, прибіг і вже не відходив від ліжка Станіслав. «Причина? Яка причина?» — носилося в повітрі здивоване. А «причина» смиренно стояла в куточку, підібгавши скорботно пісні вуста. Знала: Станіслав щедро платить Каті за клопоти зі мною, хотіла поскаржитись, вигнати підступну з палати, але не могла. Станіслав не розумів мого мукання. Чи навпаки, гадав, що то я так його прошу не покидати мене… І не покидав. Вдень сидів біля мене, гладив по руці, але я не відчувала його дотиків, бачила тільки змучене, схудле, враз постаріле лице, печальні вицвілі очі і безгучно ридала від перспективи, що темною хмарою насувалася на нас обох.

Станіслав витирав мої гіркі сльози, намагався бути бадьорим і веселим, навіть читав дурнуваті анекдоти із якоїсь мікрогазетки. Мені було жаль його безмежно і я кривила в усмішці спаралізоване обличчя. Отак ми підтримували один одного. Але, врешті, чоловікова присутність почала гнітити мене більше, ніж самотність. Від одного погляду на його втомлену, скорчену на сусідньому ліжку у тривожному сні постать, хотілося вити. І тоді я, показавши очима на Катю, що мила підлогу, відпустила Станіслава з Богом додому: хай виспиться, помиється та поголиться…

Так зробила перший у своєму житті крок на стезі смиренства, християнської покори судьбі. Незнане досі внутрішнє чуття підказувало, що Катя — то перше коло мого чистилища. І я усміхнулася їй, з покірною радістю готова терпіти зневагу, огиду, приховану темну ненависть знедоленої селянки до «панів», до тих, хто «на Горі» жирував за її кривавий кошт.

То були короткі хвилі просвітління. Але щось клацало в моїй голові, обривався зв'язок із реальністю, і я покидала цей світ, палату і Катю і блукала порваними на клапті просторами пам'яті, і минуле ставало реальнішим за саму реальність.

Переважно то були щасливі блукання садами дитинства, квітучими, наївними і безгрішними. У напівзабутті часто сміялась моя розшорена, здитиніла душа. По-науковому це свідчило, що організм, моя фізіологія і психіка підключили приховані рятівні резерви і ресурси. Однак, я добре знала, що це віддяка вищих сил за мою смиренність, за покірність лихій долі.

А однієї сонячної днини, сидячи по шийку у ласкавій траві, я покликала маму. Однак замість моєї красивої мами притупотів на клич схарапудженої Каті цілий полк лікарів, та я, не бажаючи вертатись у неміч свою, у свою одиночну палату-камеру, все кликала і кликала розпачливо: МАМА! МАМА! МАМА!

І знову кололи, м'яли моє здерев'яніле, як муляж, тіло заповзятливі жіночки в білих халатах. Знову сидів біля мене Станіслав і я, важко ворушачи отерплим язиком, вчилася говорити. Мої танталові муки скоро зблизили і нас з Катею. Подобріло її пісне лице, посвітлішав погляд. Змінивши на «посту» Станіслава, Катя обережно, як куріпочка, вмощувалася на стільчику біля мого ложа і розповідала про події в лікарні, про своє нехитре життя-буття, чоловіка-п'яничку, синів та дочок, сватів та сусідів. Тиха бесіда огортала мене теплом людських слів, осявала відсвітом емоцій, оживляла пригнічені центри в отупілому мозку.

Катя виявилася неабиякою вигадницею і жартівницею. Та особливо захоплювала її мова, жива, пересипана перлами народної метафори, дотепна, потрясаюча мова, якої не чула десятиліттями, про яку і не відала я, письменниця, авторка епохального роману! З досадою згадувалися творчі муки, марудні пошуки живого, трепетного словечка у словнику Грінченка… Та мені і в голову не могло прийти, які щедрі і прозорі джерела рідної словесності б'ють серед живого простого народу! Живодайні, пречисті!

Слухала Катю, мріяла, що, коли видряпаюсь, куплю хатчину в селі із садочком і городом, заживу простим людським життям вдалині від столичної суєти, в злагоді із собою і Природою. Ділилася забаганкою з Катею, важко, неоковирно стулюючи щось схоже на речення. Але Катя розуміла мене, схвалювала і обіцяла підшукати у своєму селі підходящу садибу.

Мрія про сільське життя нагадала про нашу дачу — здичавілий клапоть землі, якого ніколи не торкалася хазяйська рука, та необжитий добротний будиночок. У кращі часи ми із Станіславом проводили нарізно відпустки на фешенебельних курортах, вихідні — на державних дачах у Кончі. Своя ж трималася про всяк випадок, як і авто у гаражі — звичні речі добробуту людей нашого кола. А виявилось — про чорний день трималися.