Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

«І СВІТЛО СОЛОДКЕ, І ДОБРЕ ОЧАМ СОНЦЕ БАЧИТИ, І КОЛИ Б ЛЮДИНА ЖИЛА І ДОВГІ РОКИ, ХАЙ ЗА ВСІ ВОНА ТІШИТЬСЯ, І ХАЙ ПАМ'ЯТАЄ ДНІ ТЕМРЯВИ, БО ЇХ БАГАТО БУДЕ…»

У час розплати, у хвилини суду Божого немає нічого випадкового. Звільнений, вільний від суєти, від мирської марноти, від містики — цього збоченого, на рівні фізіології страху перед незбагненним — починаєш осягати неперебутню істину і вірити у вищі, верховні сили.

… Вони ввійшли в палату неждано, нечутно, мов виросли з-під землі, двоє інвалідів — він і вона. Він — з паличкою, а вона — з горбом за плечима. Немолоді і не старі — дивні. Сяючи до мене блаженними від доброти очима.

— Сестро, — сказали вони, — ми прийшли, аби словом Божим полегшити муки твої, аби разом з тобою в молитві до Господа нашого просити Його послати тобі терпіння і сили пережити дні темряви.

І, вклякнувши на коліна біля ложа мого страдницького, звівши до стелі очі та руки, ці двоє нещасних стали молитися: «Господи, Боже наш милосердний і всепрощаючий, зглянься над бідною дитиною своєю, просвітли душу і розум її, виведи з темряви на простори любові Твоєї…»

І диво дивне, ані з'ява, ані поведінка, ані вигляд цієї пари не викликали в мене інших емоцій, окрім блаженного бажання слухати жебоніння їх тихих голосів, повторювати подумки прості слова молитви.

І відступало відчуття непоправної трагедії. Приходило розуміння, що немає ні горя, ні щастя, є суб'єктивне, а тому зухвале, нетерпиме, немудре сприйняття людиною Божої благодаті. Усе, усе, Господи, благодать Твоя — і муки наші, і печалі, і радощі! Кажуть, людина звикає до всього. О, ні — не звикає, а відкриває собі істину вищу, і втіху незнану не сподобленим Богом! Серед маєтних, можновладних і здорових не стрічала людей, щасливіших і задоволеніших жеребом своїм, як ці двоє!

По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову — бігла. Ні, брешу: тікала, тікала — у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…

Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і — не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама-а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…

Я, певно, заснула. Коли пробудилася — в палаті нікого не було. На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.

Я їх чекала — людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!

Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.

«І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…»

Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та темряви! Сина… нема… Чому досі не приходив Віталик? Хочу бачити свою дитину… Де він?

Станіслав, відчувши мій розпач, злякано закриває Біблію. Каже винувато:

— Да, забув сказати: дзвонив Віталик! Дуже переживає за тебе і каже, що все зробить, аби якомога швидше завершити справи і прилетіти. Зараз в них, каже… «напряжонка»… Наказав тобі триматися. Так що…