Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Однак, зорієнтувавшись, я з жахом зрозуміла, що не знаю з чого почати свою… рєчь. Адже, з чого б я не починала, починалося… з Пришембовського! Ненависть до цього дурисвіта підступала до горла, як розпечена магма до кратера вулкана, а голова йшла обертом від палкого бажання, нарешті, розправитись раз і назавжди з цим… містечковим… чортополохом, який, подумати тільки, уявив себе всемогутнім дияволом! Та щось мене зупиняло… Можливо, строгий погляд Станіслава, який попереджав: мовчи! Не смій торкатися неприємної для нас обох теми!

Але саме тоді, коли я все-таки вирішила попри всі застороги поквитатися з Пришембовським і тільки чекала команди ведучої, яка намагалася зупинити балакучого професора, у студію швидко зайшов невисокий чоловік і сів на порожній стілець поряд з екстрасенсами.

— Дякую… дякую… дякую, пане професоре, а зараз я хочу попросити до слова жінку, якій у минулому пощастило співпрацювати і навіть бути медіумом у всесвітньо відомого екстрасенса Аркадія Пришембовського. Прошу, пані…

Почувши таку інформацію, я здивувалася і мимоволі пошукала очима ту невідому мені «пані», яка, виявляється, була в Аркашки… медіумом! Цікаво, що ж то за сволоч… та пані?

— Пані Олександро, прошу, — ведуча зверталася… авжеж! до мене! Я не зрозуміла. Тоді білявка повторила прохання, ввічливо, але з натяком, що — час ефірний летить, отож швидше, пані, метикуйте!

Я отерпла! Значить, це я той… медіум?! Значить, мене покликано на цю ганьбу не як експерта, а як… дурисвітку, як оці, що навпроти на стільцях сіпаються з козирками на бєкрень?! Ну-у-у, хай вибачає Станіслав, але я таку наругу стерпіти не годна, та й не маю морального права не стати на свій захист!! А тому вибухаю, як атомна бомба:

— Це ви — до мене?! Тоді слухайте: я ніколи, повторюю, ні-ко-ли не була медіумом цього… цього!.. — голос мій зривається на крик, але продовжити речення я не можу! Слова неначе застрягли в горлянці, а щелепи звела судома — ні стулити їх, ні розтулити. А голова… бідна моя голівонька болезна! Мов… казан, налитий гарячим оловом, тільки справа над вухом пульсує пекуча жива жилка. Я вже колись таке пережила… І цей гнів, і цей пекучий біль, і… і цей, о жах!.. важенний погляд розлюченого диявола з-під бичачого лоба… Аркашка! Так і є! Аркадій Пришембовський! Так це він щойно зайшов?! І… тепер дивиться просто на мене… просто в душу… Мовчки, але я чую… я впізнаю його голос… Він наказує:

— Вставай і йди. Двері справа! Іди й не оглядайся.

І я встаю, і на очах онімілої ведучої, притихлої публіки, зблідлого Станіслава — покірно, як сомнамбула, йду до дверей, що справа.

— А зараз — рекламна пауза, — тремтячим голоском сповіщає телеведуча, в студії гасне світло, і наразі відчуваю, як чиясь знайома до болю рука лягає мені лагідно на плече і знайомий до сліз голос тихо каже:

— Ти єдина жінка, яку я любив…

О Олександро! Ти так ніколи й не признаєшся собі, чий то був голос — того диявола, чи святого терпеливця Станіслава? Як і не зізнаєшся ніколи нікому, що була за міліметр від повторного інсульту, але цього разу він, той розвінчаний колись тобою диявол, не посмів нанести тобі смертельний удар…

«Саню, пробач, але всі твої монологи до мене схожі на сповідь „колишньої“. Не розумію, чого ти вчепилася намертво у своє минуле? Та ж цей гріх є в кожного, але про нього згадують лиш у провідну неділю, як про рідні могили… А ти… ти начебто живеш на цвинтарі», — якось пожартувала Лора.

Але це зовсім не так… А радше зовсім навпаки. Просто приходить така пора, коли починаєш нарешті цінувати кожну хвилину життя, як найбільшу, подаровану тобі Богом ні за що, ні про що — цінність… Цю безмежну, ні з чим незрівнянну радість, коли хочеться одного дня встати вранці і почати життя з чистого аркуша. І ніщо вже тебе не може збити з цього високого духовного лету, жоден зовнішній фактор, хіба що смерть.

Після «Помаранчевої революції» і президентських виборів 2004 року наше із Станіславом життя знову ввійшло у звичне тихе русло. Спочатку, правда, я нервувала, як у достопам’ятні дев’яності, боялася, щоб помаранчева влада не почала виконувати свої передвиборчі обіцянки: «ловити бандитів та по тюрмах садити», і не тому, що жаль було «оних»… Боялася, що, як завше, не з тих почнуть…

Та, слава Богу, мудрий Соломон — Станіслав правду казав:

— Сьогодні світом править не ідеологія, і навіть не політика, а політика великого капіталу. А там свої зоряні війни, свої правила гри: прибирають серйозних конкурентів, поглинають — дрібних, а всіх решту незадоволених просто ігнорують. І тільки в тому разі, коли хтось із цих убогих починає вештатися під ногами і заважати робити великий бізнес, його просто оголошують терористом або ворогами демократії. Так що доживай віку спокійно, нікому ти не потрібна. А між собою вони скоро порозуміються. Бо жодна любов так не зближує людей, як любов до грошей.