Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— А мені видається, що зараз риби більше і якої хочеш. А тоді лиш хек був, камбала, тюльки навалом і цих, різинових, як їх — а, кальмарів! Цих було навалом! Я їх так тоді наїлася, що зараз не можу дивитися… А ще рибні дні були — по четвергах по всьому Києву і навіть в нашій лікарні. Аж якось чудно, що таке було…

— Катю! Правда, важко повірити, що ми жили тоді, як одна сім’я, у прекрасній країні, де для всіх було одне меню, і спільні рибні четверги! А тепер що робиться?! Одні жирують, а інші бідують! Ти бачила тоді хоч одного бомжа? Чи бурлаку? Чи наркомана? Усі працювали. Був порядок.

— Ой, і тоді було, і тепер є… — з досадою каже Катя і вмовкає. Не хоче зі мною сваритися. Ті копійки, які їй платить Станіслав, для неї чимала добавка до мізерної пенсії.

— Але лікарі тоді, Катю, не відмовлялися робити операцію, не залишали хворого вмирати, тільки тому, що в нього не було грошей їм хабара дати!

— Ой, було тоді, і тепер є, — відмахується Катя.

— А ліки! Хіба тоді ліки були такі дорогі?

— Бо ви не хворіли… І по-іншому жили… — натякає Катя на моє заможне минуле, пораючись коло вареників. — А мені: що тоді — що тепер… Без разніци! А проблемам — кінця краю не видно. А ось уже й варенички. А які ловкі! А смачні! А ми їх зверху ще й шкварочками з цибулькою! Наїмося — і горя не будемо знати!

«І горя не будемо знати!» — улюблений Катин вислів. І щоразу вона вимовляє його так, наче заклинання-побажання…

Ставить переді мною тарілку з цією смакотою, а сама біжить одягатися. Катя ніколи не обідає разом зі мною — пам’ятає про субординацію і дистанцію. Та й часу ніколи не має. Підозрюю, що вона іще десь підробляє. Мабуть, у якогось нувориша в маєтку, яких біля їхнього села, розказує, набудовано стільки, що часом моторош бере: звідки в людей такі гроші? Ох, Катю, Катю… Бідний мій, наївний і темний народе, ти такий мудрий, стільки про все знаєш, але тобі навіть в голову не може прийти, що ті гроші — з твоєї кишені…

Сашуня недавно повернулася з Польщі, куди їздила зі своїм конюхом вивчати досвід розведення скакунів, каже: там такого будівництва маєтків нема. Може, тому, що Польща — вже Європа? Зате в нас, в Азії, таке є. Особливо, в нашій Кончі-Заспі. Поряд з тими палацами наша дача, на яку мені так заздрили і очі колола навіть Лора, здається хижою дядька Тома.

Згадка про Лору несподівано дратує мене. Мабуть, я втомилася від її візитів. Або ж навпаки, злюся, що вже котрий день не з’являється? Мені не вгодиш, як жаліється Станіслав.

Та все-таки, де Лора? Де нині блудить ця Бумбарашка? І раптом серце стискає правдива печаль і жалість: за що ж вона так гірко карається, душа неприкаяна?..

Ох, Лоро, Лоро, і таки так — ніким не відспівана. Ні попом, ні друзями-поетами… Забули, всі забули… за суєтою-мамоною забули… Залишили між небом і землею… От вона й мучиться, і метається, берега не годна знайти. О, Олександро! Бездуша Олександро, а ти злишся, що заважає тобі… Сама ж винна! Могла б хоч свічку у церкві поставити за її душу, невинно убієнну… Боже-Боже, що ж я за людина така?

І раптом, сама не відаючи для чого, притьмом кидаюся за Катею, що вже береться за клямку дверей. Намагаючись приховати тривогу, що раптом охопила мене, вдавано байдуже кажу:

— Катю, зачекай. Давно хотіла тебе спитати: ти нічого не помічала дивного у нашій квартирі?

— Нє, а що? — лякається Катя.

— Та останнім часом, ніби щось в ній завелося… якась барабашка. Здається часом, ніби хтось ходить, брязкотить посудом на кухні, розмовляє… Щоб це могло бути і як з цим боротися? — хитрую. — Чи то мені вже мерещиться?..

Катя лякається ще дужче, дрібно хреститься і каже:

— Я не знаю, але чула, що таке буває, коли до хати прибивається чиясь неупокоєна душа, яка або померла не свою смертю, або її не відспівали в церкві, або гріб не запечатали… Тоді вона приходить або до рідних, або до свого кривдника, і доти мучить, доки по ній панахиду в церкві не відправлять або хату не висвятять… Або доки когось із собою не забере на той світ… І таке буває… Але це я не про вас, бо кого ви могли скривдити?

— Катю! Ти про що?! Про яку душу?! — й собі лякаюся, чи, бува, не здогадується Катя про Лору?

— Ні про яку… Свят-свят… Я просто часом чую, як ви з кимсь говорите… То тихо-мирно, а то сердито, наче сваритесь, і так голосно, що аж на кухню чути. Ну, думаю, люди… вашого… нашого віку часто говорять самі з собою, але ви ще й кидаєтесь… наче у когось і то всім, що під руку попаде. Видать, та душа вам дозоляє…