Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— Та ні! — серджуся. — Просто — чую, ніби щось нипає. Думаю, може, миша? А може, мені причуватися стало через те, що сиджу цілими днями вдома?

— І таке може бути… Але зараз багато людей жаліються на… таке. І по телевізору привидів показують. Ви ж бачите! Колись не вірили ні в що, то й не бачили, а тепер повірили, то й увиджається всіляке… Тому, кажуть, коли таке заводиться, треба попа кликати або самому покропити хату свяченою водою. А у вас нема… святої води?

— Катю, та звідки?!

— Ну да… понімаю… То може я принесу? З Лаври або Володимирського собору? Там черниці наливають усім, хто хоче… А чо’ ви усміхаєтесь? Не вірите.

— Ні, вірю. Просто фраза: «наливають усім, хто хоче» — нагадує мені зовсім інші… завєдєнія…

— Таке скажете! — хреститься Катя. — Вони справді усім наливають свяченої води… Тільки треба прийти із свою посудою. Якщо ви не проти, то я принесу. Я щонеділі у Володимирський на Службу Божу їздю…

— Принеси. І зроби все, як знаєш, — згоджуюся ніби відчепно, а в самої, відчуваю, морозець по шкірі: «Так он воно що: душа неупокоєна, невідспівана, скривджена… До кривдника мучити приходить. І не заспокоїться, доки із собою не забере?!»

— Тоді я й службу замовлю за упокій душі… Сороковуст… якщо скажете, як звати… — лепече Катя, мабуть, відчуваючи моє «замішання», або ж… остерігаючись мого «помішання».

— Лариса… звати… Лариса. Роби Катю, як знаєш…

— Ну тоді я побігла.

— Біжи…

Катя біжить, а я знову зостаюся на самоті зі своїми думками. Справді, не завадило б висвятити квартиру. Стільки тут накопичилося всього: і доброго, і злого… Скільки у цих стінах думок надумувалось і «ділов» задумувалось, та й долечка не одна вирішувалась і вирішувалась по-всілякому… Що поробиш, таке життя… А скільки пристрастей спалахнуло і згоріло чуттів! Коли подумати — на попелищі сиджу, на цвинтарі… Не дивно, що небіжчики в гості занадились.

Н-да, Катя права, але, здається мені, щоб висвятити ці Авгієві конюшні, замало Йордану і Священного Синоду! А може, мені самій скупатися в йорданській воді? Піти на Дніпро на Водохреще і скочити в ополонку разом з новим Президентом. Просто в шубі… Дасть Бог, попустить і я, нарешті, зможу висповідатись… якщо не перед попом, то перед чистим аркушем паперу. О! Це однаково, що почати заново життя! Себе почати… Така сповідь — набагато мужніша, бо — привселюдна, а люди… На жаль, Олександро, люди не такі милосердні, як Бог… Певно, тому так лякає біла непорочність чистого паперу… Як чорна безодня. Але, якщо ти самотужки хочеш вийти чистою з цієї каламутної калабані життя, Жінко, то маєш ступити крок, байдуже, який слід залишиться: слово на білих снігах паперу чи крик над чорним проваллям. Отож — вперед, о, Олександро!

А там, дивись, з першими сутінками і Лора прийде…

Отака в нас із нею катавасія: то любов, то ненависть. То бачити не хочу, то за нею тужу… Вона, як відчуває — тихенько висотується із свого позасвіття, іноді туманцем, а часом і не видно її, але я чую, я знаю, що вона вже тут, поряд… Але нині, певно, не хоче тривожити, бо хочу попрацювати… На жаль, життя не безкінечне. Навпаки, як казали древні, «аrs longa, vita brevis!»

З відкриття людиною цієї істини почалася цивілізація. Древні вірили, що смерть можна перемогти тільки творчістю, тому й творили «на віки», на вічність. І не помилилися. Залишилися в ній невмирущими шедеврами… А чим ти, о, Олександро, переможеш невблаганну смерть? Яким шедевром? Лора права, доки ще осталося трохи часу, сідай, дорога, за машинку!

Отож, натхненна досвідом попередників і побажаннями Лори, щоранку сідаю за стару свою друкарську машинку, втуплююсь у білий аркуш паперу і… згадую… Сашуня хотіла купити комп’ютер, та я відмовила — пізно мені освоювати нову техніку і новітні технології художнього пізнання і відтворення цього грішного білого світу… А машинка — якраз… Стук-стук, клац-клац… І на білому полі — чорні слідочки. Чорні сльози про білу душечку.

Ох, Лоро! Бідна душечко неупокоєна, невідспівана, тяжко скривджена… Н-да, Лоро… Мучити приходиш, а не признаєшся… Ох, Лоро-Лоро! Така ти потайна була і за життя…

Клац! Ставлю крапку. Перечитую. Отака виходить сповідь… Катя має слушність, щось треба робити: або «лічитись, або святитись»…

Тим паче, що останнім часом Лора приходить все рідше, і все частіше повторює, що втрачає інтерес до того, що ТУТ, на землі, відбувається, і до життя як форми вічного буття — теж. А земна слава здається їй таким гріхом, про який і говорити гріх!