Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

— А хто, Саню, напише правду про революцію 2004-го? І справжнє життя малих українців?

— Мене це не цікавить. Я не збираюся більше бабратись у політичному лайні! Досить! Сита по горло! Не бажаю нічого чути! Мені б пережити ці дні благополучно, щоб нічого не трапилось із моїми рідними… І більше мене волоком ніхто не затягне ані в політику, ані в літературу! Всьо, сестро, адью, на фіг з пляжу, бо я хочу заспокоїтись… і спокійно дожити віку!

Не сказавши ні слова на мої пасажі, Лора тихо висоталась у своє позасвіття. Лиш вітерцем прохолодно-бузковим війнула… І слава Аллаху!

Нарешті вибори скінчилися. За третім разом у боротьбі і дрібних сутичках вибрали Президентом Віктора Ющенка. Як жартує Станіслав: Месію-Сина. Того самого опального прем'єр-міністра, якого Кучма вигнав, а праві сили, граючи на цьому, зробили своїм кандидатом в гетьмани і головним супротивником чинного Кучми. Народ від Карпат до Дніпра з ентузіазмом підтримав молодого і красивого претендента на булаву. Певно, народові забажалося бачили на чолі неньки України не рудого аж кислого з бодуна секретаря заводського парткому, а свіжого, як вітер степовий, романтичного лицаря на білому коні, з шаблею в правиці, і з ключами від банківських сейфів — у лівиці! Так воно й вийшло: перед «правими-правобережними» націонал-демократами вимріяний гетьман вимахував символічною козацькою шаблею, а з «лівими-лівобережними» соціал-шовіністами — «без базара и пантов» ділив реальні гроші, при тім оточивши себе центристами-лібералами. Отакий заплутаний карколомний кульбіт!

Але це ми зрозуміли тільки після виборів. А перед ними Віктор Андрійович ледь сам не зостався «без люльки і табаки». Народний висуванець на президента несподівано в одному інтерв'ю необачно заявив, що, попри всі скандали і вибори, у нього з чинним президентом Кучмою стосунки «як у сина з батьком». Народ від Карпат до Дніпра таке почувши, не хотів вірити власним вухам, і, може, й не повірив би і зробив остаточні, трагічні для Ющенка висновки, якби друга половина народу, розселена від Дніпра до Дінця, не висунула в піку першій свій ідеал «руководителя страны» — теж красеня і козака, ще й «стахановца в законе» Віктора Януковича.

Та все ж переміг Ющенко… Ото вже було радості на нашій кухні! Станіслав політкоректно терпів влаштовану Катею «помаранчеву вакханалію», а мені й байдуже: Ющенко так Ющенко. Головне, аби не стріляли. Страх перед імовірною бойнею тримав мене міцно у своїх лабетах усі ці роки. Але Станіслав заспокоїв:

— Цей стріляти не буде, тому що знає: гроші люблять тишу…

А Станіслав Ясінський завжди знав, що казав… Ясно, що несподівана перемога Ющенка на виборах гнітила його, хоч і не показував. Я теж намагалась не лізти в душу. Бачила: Станіслав вирішив спокійно і гідно прийняти поразку і непомітно відійти від політики… І я розуміла його, бо сама втомилася від цього шаленого, шаленого, шаленого світу.

Прибігала Хівря, щаслива, збуджена. Показувала власні фотки на тлі «помаранчевого Майдану»: то серед повстанців, то з бабою Параскою попідручки. Документальні свідчення її участі у революції про той випадок, коли почнуть давати ордени, ордери і надбавки до пенсії. Такі маленькі хитрощі великої «акули пера» уже не раз спрацьовували за довге її життя. Дякуючи фотографіям, які були розтиражовані у 70-ті роки у всіх комсомольських газетах Союзу, монументальна постать юної журналістки Зої Хавроненко на тлі «уходящей в никуда железной дороги», стала символом БАМу — цього безпрецедентного навіть в історії СРСР довгобуду, а її нариси удостоїлись республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.

Світлини Хіврі на тлі розваленого четвертого реактора ЧАЕС були підставою незаперечною для надання їй статуса чорнобильця і всіх, зв'язаних з цим пільг аж до пенсії.

Зосталося тільки прикрасити високі груди орденом героїні помаранчевої революції.

О tempora! О mores! О часи, о звичаї! Дивлюся та цей світ і все, що в нім твориться, і питаю себе: о, Олександро, невже наша славна Україна приречена на незавидну долю глухої провінції?! От вже скільки років як самостійна, вільна, незалежна, а — глухомань! От вже й Президента маємо нового, європейського взірця, а досі в Азії пребуваємо… Так і хочеться взяти тих усіх урядників з їхніми радниками, народними зрадниками за одні барки і сказати: «Ставаймо європейською державою, любі друзі!».

Та все ж — Європа Європою, а як мені часом не вистачає Москви! Така ностальгія, що аж дихати нічим на рідному хуторі! Раніше я туди тікала, а тепер… Тепер і там майже те ж, що й у нас: провінція і задуха… та все ж, здається, не така. Тож у хвилини туги за безповоротно минулим, іноді телефоную в Білокам’яну. То до Міші Крутого, то до котрогось з Михалкових, то до комсомольців-добровольців, які після розвалу Союзу не забажали повертатися у рідну незалежну глухомань, однак продовжують трудитися на батьківщину в українському посольстві та інших представницьких установах та недержавних організаціях…