Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Хоч спокуса була велика, ти ще зовсім совість не стратила: художньо переповідала забутих попередників. А це на той час було таки вчинком, коли не громадянським подвигом: витягти на світ Божий хоч сяку-таку правду про переддень Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, яка так безоглядно перевернула Російську імперію з ніг на голову!

Дисертація йшла легко, а захист взагалі видався фарсом, та однаково ти переживала, звичайно, дещо перебільшено, але щиро. Аякже! Іспит на вчений ступінь не щодня здають!

Станіслав теж не пас задніх. Впевнено і спокійно піднімався по хисткій кар’єрно-кар’єристичній драбині під самий Зевсів трон. Не боялася, що зірветься: «вгорі» безвідмовно діяло своєрідне гравітаційне поле, і треба було бути Прометеєм, щоб упасти на грішну землю. Станіслав не був Прометеєм. Радше — Гермесом, що зажив собі слави в боротьбі з титанами лиш йому відомими засобами… Тому компартійний Зевс республіканського масштабу і зробив його своїм «сірим кардиналом», майже головним ідеологом Олімпу. Ще б пак! Ніхто так спритно, як Гермес, не вмів висмикувати із прямолінійних «титанів» і «героїв» жили і намотувати їх на руку, як віжки…

Алегорія алегорією, але тепер у Станіслава в кулаці, як колись у татковім, зійшлися ниточки нервів усіх тих удавано незалежних маріонеток, які наївно вважали себе титанами мислі, творцями… І вони скоренько це відчули! А відчувши, про тебе згадали, о, Олександро, палко зацікавилися твоїми літературними спробами, почали кликати на свої збори, пленуми, підсувати в подруги дружин…

Але ти, на щастя, не пальцем роблена — не кинулась у їхні обійми липкі. А з воістину олімпійським спокоєм і насолодою спостерігала, як вони вистрибують на оголених натягнутих нервах, підлещуючи, колінкуючи перед тобою. Титани-маріонетки… Для них ти була «шиєю, що крутить головою Гермеса», і якою їм теж хотілося повертіти… на свою користь.

Біда кожного таланту в тому, що Бог поселяє його у грішному, захланному тілі, яке хоче їсти, пити і добре жити — в комфортабельних квартирах, при преміях, орденах і, звичайно, прихильності ОЛІМПУ.

На які хитрощі і навіть жертви вони, ці, ще вчора недосяжні для тебе літературно-мистецькі світила, не йшли, щоби втертися у твоє довір’я, зробити своїм поплічником, зв’язковим між світом плебеїв і власть придержащих! Словом, своєю людиною на Горі.

Ти довго зважувала і, нарешті, витримавши паузу, вимовила ім'я жертви: Лора! Королевою маєш бути — ТИ!

Хоча… все було не зовсім так… Ти не вимагала ані жертв, ані заклань кривавих. Тебе, взагалі, мало що тепер цікавило «внизу». Була «на Горі», на сяючій вершині, сліпучій і холодній. Мала все, про що колись мріяла містечкова попелюшка: розкішні прийоми, виїзди і те, чим навіть не марила, — владу!

Однак блага небавом перетворилися на нудну буденність. Одні і ті ж обличчя, обмежені чиновницькі «жоны — пушки заряжены». Цеківсько-партійні підкилимно-закулісні інтриги, ігри в «більшовицьку рулетку», стукацтво і доноси, які стали нормою, ідіотизм потрійних стандартів і двоїстої моралі за єдино непорушним правилом: «То, что позволєно Зевсу і його Олімпу, нізя бичью, тобіш простому народу».

О, то тільки тим, хто в підніжжі, вершина здається такою ідейно-ідеальною, непорочно-осяйною. А щоб їм, тим низовим рядовим комуністам так здавалося вічно, і був посаджений одесную від Зевса твій Станіслав.

Але влада! О, Олександро, не лукав! Ти впивалася нею, як алкоголік, потонувши в її хмільному солодкому чаду. Тішилась, як дитина, котрій раптом усе дозволили: роби, що хочеш і з ким хочеш! Карай, милуй! Наближуй і відштовхуй! Вирішуй долі! О-о! Божественне відчуття всеможності! Але: стоп! Отут — стоп. Бо є речі і явища, не підвладні жодній владі: талант! Талант митця. Ніяка влада не подарує тобі щастя творчості, не зродить у серці геніальний вірш чи мелодію… Хіба що якийсь журналіст-заробітчанин підпише твоїм ім’ям тупий опус, якщо ти колись очолиш заводську парторганізацію чи комсомольсько-молодіжну ланку кукурудзоводів.

Так одного прекрасного дня, величаючись на своїй сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла, що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної — неперебутніх людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі, пекучі сльози течуть по твоєму обличчі.

Після університету ваші дороги з Лорою розійшлися. І ви теж розійшлися у різні боки, як дві горді, царствені левиці, щоб набратися сил і знову стрітись у чесній боротьбі! Ви обидві лише чекали слушної нагоди. Так-так, обидві. Бо Лорі, ти відчувала, остогидло царювати в гордій самотності над спілчанським «бабинцем». Бо виходило, як у тої хвалькуватої старої пані, що виявилась єдиною жінкою на чоловічій забаві: «Я була королевою балу…».