Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Та зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним. Старий зі старою майже ніде не бували і до себе нікого не кликали. Сиділи, як миші, в своїй норі і переводили папір або шастали світом по конференціях та симпозіумах. Не відставав від них і Станіслав.

Розкішні бали, прийоми та візити зосталися плодом твоєї периферійної уяви. Натомість захлеснула лавина кафедральних скандалів, інтриг, сварок за години, закордонні відрядження, дисертації… І над усім цим шарварком літало і шелестіло шестикрилим драконом магічне слово: захист… захист… захист… Здавалося, весь світ озвірів проти нещасних науковців, і ті благенькими паперовими щитами дисертацій намагаються захиститися… від мізерної зарплати простого викладача, безквартирності і безправності.

І хоча ти важко розчарувалася, та тішило і розраювало те, що для знайомих зоставалася на недосяжній висоті. Тож, задерши голову, дефілювала павою пишною між сіренькими філологічними куріпками. Ох, знали б ті заздрісниці, що сама, повернувшись із занять у розкішні апартаменти, стаєш попелюшкою, останньою посмітюшкою! І драїш, і видзьобуєш, витрушуєш академічні порохи під пильними вирлами пані Ясінської, цього солітера в панбархаті.

Накрутишся, що світ не милий, бредеш, згорбившись, у магазин, а та акула услід зі святим обуренням:

— Ах, як ти спину тримаєш?!

Таким було твоє «невіщення»… На третьому курсі — новий удар: завагітніла. Ясінські водно: народжуй! А тобі тільки двадцять, тільки жити починаєш, входити, як то кажуть, у смак. А тут — недоспані ночі, пелюшки, залита молоком пазуха…

Так воно й вийшло. Віталик народився хворобливим, неспокійним. День і ніч плакав, дратуючи старих і вимотуючи тебе. Настали дні, коли нічого в світі не хотілося, лише спати, спати, спати… Довелося брати академвідпустку і через рік продовжувати навчання з молодшим курсом.

Задзвонив телефон. Нехай… Тебе немає вдома. Ти зараз далеко у просторі і часі: якраз переступаєш поріг університетської аудиторії. От роздивишся і сядеш за третю парту біля вікна поряд з гандрабатою, як драбина, студенткою. І тобі хочеться гукнути собі із свого сьогодні у своє минуле: «Не сідай! Обмини її десятою дорогою! То — мука твоя!».

Але ти — сьогоднішня — мовчиш, а минула — спокійно сідаєш за третю парту біля Лори, і вона безцеремонно каже:

— Взагалі, тут зайнято, але сідайте, про мене!

Тон ображає, але, на зло, ти сіла, не підозрюючи, що вклякаєш на колінах у підніжжі неприступної скелі, на яку видерешся по гандрабатій, мов драбина, Лориній спині. Та то буде не скоро. Ще доведеться пережити довгі роки приниження, зненавиди, пекельних страждань…

У твоєму житті дійсно починалася темна смуга. На курсі, мов навмисне, зібралися одні таланти. З усієї України. Всі ці неотесані сільські дівки і парубки як показилися, щось там писали, бігали по літературних вечорах, шастали по Спілці письменників, ловлячи за поли класиків, протирали стільці в кабінеті молодого автора. А над усім тим поетично-драматично-критичним гармидером царствено сіяла нещодавно відкрита зоря Лори — Лариси Орленко. Нею захоплювались. Її боготворили, перешіптували схвальні відгуки про її творчість маститих класиків. З нею, селючкою репаною, водила дружбу єдина на факультеті «біла кістка» — генеральська дочка Зоя Хавроненко, яка невідомо яким дивом опинилася на українському відділенні філфаку. Небавом і тобі почало ввижатися, що весь світ читає-перечитує тонюпуньку збірочку Лориних віршів і пару оповідань, видрукуваних у журналах.

Звичайно, Лорі заздрили, але — «високою, одухотвореною» заздрістю її талантові, її знайомству з Борисом Олійником, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, за передмову Максима Рильського до її «метелика» поетичного.

Взагалі, на курсі панували незвичні для тебе критерії поцінування. На тебе ж ці схибнуті дивились, як на примітивну міщанку, задоволену своїми блохастими шубами. Або ж зовсім не помічали, мов якесь там бездушне норкове манто у вітрині магазину.

Поведінка однокашників доводила до сказу. В тобі біснувався невизнаний лідер. Ти звикла, що завжди і скрізь була першою. І раптом — остання! Ніхто і ніщо! І хто б міг подумати: тебе, красиву, багату, затьмарила якась звихнена селючка! По-е-ттт-те-с-са!

А тут іще пелюшки, дитячі плачі, хвороби, вічний стогін свекрухи, її всевидющі вирли… Хоч переводься на заочний та вертайся до мами з татом, і хай ідуть вони всі під три чорти!

Та — дзуськи! Ти ще ніколи добровільно не здавала позицій і не кивала п’ятами з поля брані за королівську корону!