…Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.
У ПІДНІЖЖІ
Всі ми — у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!
Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори — ці тарганячі гони-перегони — скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…
Нарешті, скінчилась і дорога, остання дорога від Лори. Чи… до Лори? Машина давно зупинилася біля твого під’їзду, а ти, о, Олександро, все ще сиділа, нестямна, безсила, заглиблена у свій вічний монолог-сповідь перед Лорою. Та найцікавішим було те, що це одкровення — не було покутою, а… продовженням вашого змагання. Лори нема, а боротьба триває!
«Бідна Лесько, я вже зійшла з дистанції, а ти все ще біжиш?.. Агов, куди, навіжена?»
Здається, чуєш співчутливий Лорин голос. У світлі хвилини ваших стосунків вона іноді ради містифікації називала тебе Лесею. Льоша-водій не дихає. Чекає, бідолашний, коли виповзеш, нарешті, з машини. Підневільний, і матюкнути подумки боїться. Переводиш погляд на хлопця: ні живий ні мертвий. Боже правий, що ж його, молодого, здорового парубка тримає біля цього керма, на ролях кучера-посудомийки, хлопчика на побігеньках?! Пішов би на завод, у таксисти… Не піде. Бо і його тримає підніжжя сатанинської примарної Гори!
Парубок вискакує з «чайки», відчиняє перед тобою дверцята. Ти виповзаєш і важко йдеш до під'їзду, не дбаючи ні про ходу, ні про згорблену спину. Але — якусь мить. Скажена натура люто пришпорює тіло і знову — вйо! Під Гору!
Вдома, як завжди, нікого. Довго роздягаєшся, довго приймаєш душ, а потім залазиш у постіль і згадуєш. Довго-довго…
Ми всі — у підніжжі, але одні того не усвідомлюють, іншим — байдуже… Ти з пуп'янка не могла, не хотіла з тим миритися. Маленькою тобі здавалося, що живеш в убогій хатчині під горою невидимою, викладеною з таткового підпільного багатства. Тої гори татко нікому не показує, щоб його не посадили у в’язницю. Тобі теж наказано мовчати про ту Гору Скарбів. І ти мовчиш, бо дуже любиш свого веселого і великого татка. Маму ж ти просто обожнюєш і жалієш, коли вона вечорами сумно перебирає гарні «перстеники, кольє та кульчики», що так їй личать. Однак мама не сміє прикрашатися ними, бо боїться «чорної заздрості злидоти» — так вона називає сусідів і колег-вчителів. Тому ходить не прикрашена, але все одно гарна. На зло усім. Хоч ніхто на маму за це не злиться.
Тільки-но закінчилась війна. І ви тільки-но повернулися в рідне містечко з евакуації, що закарбувалась у твоїй дитинній пам'яті курною спекою і верблюдом під чинарою. Ти мало що розуміла, але затямила одне: тобі неймовірно пощастило в цьому світі, бо в тебе є татко і є що їсти. Чимало твоїх ровесників того не мали.
А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, «дякуючи» районним костоправам, зостався інвалідом. Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу. Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.
У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко «командує раєм», отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли «будеш послушна». Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер «в його кулаці — вся совєтська власть».
Так ти росла, як у двох світах: вдома — маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом — чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір — радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.
Читать дальше