— Бабуню, що ви?.. Це ж Лесина подруга… Вона… стільки зробила… з похороном помогла… помогла з похороном… дуже помогла… — трясся, як у пропасниці, протверезілий брат.
Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:
— Правду кажеш — помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? — спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. — Будьте ви прокляті… можні-вельможні…
Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи. Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І — бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:
— Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та… Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…
Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння «чайки», не забувши при цім хряснути дверцятами.
— Газуй! Швидше! Швидше! — просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків.
І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.
МАЛЕНЬКІ СЕКРЕТИ ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ
Ось мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі — сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом — позичила в інших.
Мої секрети — мої заповіді. Я їх сповідую. Живу по них. І майже завжди — виграю. Хоча мені більше імпонує визначення: перемагаю. Бо хіба життя — гра? Може, для когось і гра. Але для мене — це кривава, виснажлива війна з цілим світом за себе. Тільки за себе саму! Проти — всіх! Бо немає в успішної жінки ні друзів, ні рідних, на коханих! Одні вороги! Чуєте, вороги? Що ви мені заздрите усі?! Ви б не заздрили, як би мали бодай зелене поняття, скільки крові, живої, гарячої крові коштує успіх, імідж, хоча б імідж (!) вдатної везучої людини, тим більше — жінки?! Яким рабським терпінням, зміїною хитрістю, ба (!) приниженням оплачена приналежність до «вищого світу»? Які сили я трачу, які нерви спалюю тоді, коли ви вилежуєтесь по своїх норах, пиячите і перемиваєте мені кісточки? Але вам не дано навіть уявити це курячими мізками! І не треба! Бо якби уявили, чи шанували б мене так?! О-о, ненависть — це… чи не найбільша пошана…
От вам і перший мій маленький секрет, перша моя свята заповідь: повна секретність дій і вчинків. Жодних референдумів. Навіть сімейних. Я сама собі радник і порадник. Сама! А я собі, на щастя, не ворог.
Відповідно, друга заповідь — не зраджуй собі за жодних обставин і ситуацій, навіть під тортурами.
Аби не дратувати забембаних принципами колективізму доброчесних співгромадян проявами егоцентризму, говоритиму про власну персону в другій особі. Відсторонено. Так навіть цікавіше. Дивишся на себе нібито збоку. Спостерігаєш. Оцінюєш. І ще раз переконуєшся у власній унікальності, неповторності і, звичайно, чарівності. І жодного щодо цього сумніву.
Жодного сумніву — третя моя заповідь. Бо в тому, хто сумнівається, сумніваються інші. А хто під сумнівом — той ніколи не стане переможцем. Ніде, ніколи, ні в чому! Юрба шанує впевнених — навіть знаючи, що вони — мерзотники, фарисеї, лицеміри!
Тому, аби там що, а ти — при вперед, по головах, по трупах, з незворушною міною, так, ніби окіл тебе лише трава стелиться.
Будуть, а будуть траплятися на твоїй стезі зухвалі, справедливі ідіоти, яким захочеться зчепитися з тобою у боротьбі, — не зважай. Ігноруй. Вислизай, бо вони можуть, чого доброго, виявитись і сильнішими, і мужнішими. І покласти тебе на лопатки. Привселюдно. Отож, четверта заповідь — бережись рукопашної з чесними дурнями. Мудрі ще до твого народження придумали інші методи боротьби: підступні, підколодні — зате безпрограшні.
Читать дальше