Галина Тарасюк: Сестра моєї самотності

П'ята заповідь — не жалій. Нікого. Жалість, як і доброта, — непростиме глупство. На словах — будь-ласка. О, на словах — скільки завгодно і кого завгодно. Та так щиро, зі сльозою. Жалість на словах принижує. Буревісник революції знав, що писав. Словесною жалістю, як жорнами, перетреш на пил найнедосяжнішу скелю. Жалість здирає царствений пурпур, знімає корони і німби. Тих, кого жаліють, — не бояться, а значить — не поважають, не люблять. Нема за що!

Ти лишень раз пожаліла насправжки, по-людськи, відступивши від свого золотого правила. І що ж?! Була покарана. Облаяна і проклята божевільною старчихою! Страшно згадати! Ледь не попалась… Навіть зблідла і вібрувала вся, як… як той пияк, Лорин брат.

Отож шоста заповідь — намагайся шокувати непередбаченістю. Християнська мораль і аморальне суспільство виробили примітивний стереотип поведінки homo sapiens’а: штовхнули — гарчить, а побили — шмарки розмащує.

А ти навчилася реагувати на зовнішні подразнення навспак, неприродно, абсурдно: скривдили — смієшся просто в очі нахабам, підклали ніжку — вдаєш, що сама перечепилася. Непередбаченість реакції деморалізує ворога, збиває з пантелику. Він розгублений. Йому хочеться чимскоріше ретируватися, і, щоби прийти до тями, він поволі повертається до тебе спиною… І тут — не промахнися! Спина у кривдника широка, якраз для смертельного удару!

Отак і ховайся в лукавій нерозгаданості, мов чорна пантера в тропічних хащах. І хай твоя усмішка сниться супротивникам безгучним оскалом цього красивого гнучкотілого звіра. І — тримає їх на віддалі.

От вам і сьоме правило — ані найменшого ні з ким панібратства! Для всього світу — по імені і батькові: Олександра Олександрівна. Навіть для жовторотих фаворитів, яким би свербіло в присмерку будуару називати тебе Сандрою, Сандою чи ще якоюсь порнокличкою в дусі помішаних на рок-музиці і сексі хіпарів. Навіть для сановного, дорогого, по роги державного мужа, котрий волів би досі бачити тебе невинною Санечкою, наївним Сонечком, якому пускав туману в очі на дніпрових схилах бозна ще в якому році до нашої ери і вимагав клятви у вірності на все життя.

Де йому, тоді ще простій затичці на університетській кафедрі, було знати, що восьма твоя заповідь — необов’язковість: обіцяй і не виконуй обіцянок: ах, забула, замоталася, вперше чую… І прохачі, що валом валять в кожні можновладні двері, голодранці різні дадуть тобі чистий спокій.

А тим часом заощадиш дорогоцінні енергетичні ресурси для власного світлого майбутнього. Бо ж то збоку дурним плазням ввижається, що доля тобі все на тарілочці із золотим бережечком підносить: на, бери! Авжеж, дочекаєшся… Вигризати, вовчики-братчики, треба! З кров’ю! Це ви, мов зайці, обсикуєтесь, варто вам на хвіст наступити. А тут крутишся, як у вольєрі, набитому хижаками, сильними, безжальними, що рвуть на клапті один-єдиний, але жирний шмат свіжини. І будь меткий, вчися вхопити лише свій, долею відважений кусень, щоб і самому насититись, і на чуже не посягнути. Інакше або здохнеш, або загризуть…

Тому-то, найдорожча моя, пильно тримайся дев’ятої своєї заповіді: поспішай взяти своє. А твоє — то все, що спроможна загребти.

Люди діляться на три категорії: тих, кому треба мало; тих, кому треба багато; тих, які воліють мати все.

Ти належиш до останніх. Таких, яким нічого не треба, немає в природі. Бо навіть щасливий ідіот чогось та просить, ще й норовить нишком урвати.

На жаль, ти не одна, кому б хотілося мати ВСЕ. Ентузіастів чимало навіть серед твоїх найближчих. Не встигнеш вхопити, як накинуться зграєю: ділись!

А дзуськи, вовчики! У нашім лісочку-гайочку діє священний неписаний закон, себто твоя десята заповідь: жодного друга, тим більше подруги і сентиментів щодо них. Одні соратники в боротьбі за виживання і то — з виду ссавців і Адамового поріддя самців.

З чоловіками безпечніше мати справу вже тому, що не ділиш з ними сфери сексуального впливу, а отже, вони не вбачають у тобі конкурента в інших площинах людської діяльності. Отже, використовуй їхню тупість і пробивну силу. Але — борони Боже! — стати іграшкою! Ніяких інтимів! Тільки ділові стосунки! Чоловіків неабияк потішає гра деяких сміливок у їхні джентльменські ігри. Ба, вони навіть потурають, підтримують, підохочують, доки… за пустенькою жіночою чарівністю не проступить впевнений, мудрий і талановитий суперник.

Коли ж ці шовіністи опам’ятаються, буде пізно: доведеться змиритися і з розумом твоїм, і талантом, і лідерством.