Галина Тарасюк: Сестра моєї самотності

Поминки справляли, як і ховали, усім селом. У громадській їдальні. І, напевно, за кошти колгоспу. Місцеве начальство, либонь, аби не осоромитись перед столичними гостями, «закотило» застілля пишне, з голубцями та холодцями, ще й з «казьонкою».

Славно тебе пом'янули, Лоро, твої прості, як правда, земляки. І я вип'ю чарку за твою заколотну душу, аби знайшла вона супокій та благодать на небесах.

Мені наливають, але — коньяку! Не всі твої землячки, Лоро, такі вже й прості та чорноземні! І лукаві є, особливо ті, що — «власть». Як вони запопадливо метушаться коло мене, і сільські, і районні та обласні начальнички (це я їх організувала, пригнала і примусила тебе шанувати), як зазирають у вічі. І, либонь, вперше в житті мені неприємно муляє те собаче підлещування, те вдаване поважаннячко. Адже ж я палко бажаю, аби нині, тут, у цьому забутому Богом селі, царювала ти і тільки ти. Щоб на вустах і в помислах цих людей було лише твоє ім’я, Лоро.

Вперше в житті поступаюсь перед тобою. Радше, перед твоєю тінню. Так хочу. Від щирого серця. Чесне слово! Ти ж знаєш: я завжди була добра до тебе, Лоро. Найдобріша і найсправедливіша, найуважніша з усіх, хто тебе оточував. Адже ж знаєш — навіть у суперництві була чесна. Правда, ти ніколи того не цінувала. Та Бог з тобою… Сподіваюся, на небесах (чи де ти там?) матимеш доволі часу, аби все зважити, обмізкувати і… простити мені мою чесну боротьбу із тобою живою.

Хоча… Що ти маєш прощати, коли то було прекрасне (на рівних!) змагання двох сильних і талановитих жінок — за лідерство. Я б сказала: лицарський турнір двох благородних левиць! І вже те, що не хтось інший, а я — я! — змагалася з тобою, робило тобі честь! Аякже! Вивищувало тебе у власних і, звісно, в людських очах. І десь у глибині душі ти, безсумовно, була навіть вдячна мені за цю шляхетну дружбу-боротьбу.

Не можу осквернити те дивне, рідкісне почуття, що в’язало нас ланцами. Не бажаю величатися навіть на чужій табуретці, тому кажу тихо, але так, щоб усі чули:

— Заспокойтесь, товариші. Не метушіться. Це ж не мої іменини, а печальна тризна по моїй незабутній подрузі, по вашій геніальній землячці, по великій людині і великій письменниці. По великій дочці нашого народу!

Хай тебе, люба, не коробить надмірне вживання епітета «великий». Про покійників або говорять добре, або ж мовчать. Але я — буду говорити. Я скажу найкращі слова, які коли-небудь говорила жінка про жінку. Я возвеличу тебе перед твоїми земляками. Оспіваю тебе. Примушу їх збагнути твою велич і поклонитись тобі в пояс за твою жертовну любов до них. Тому беру чарку і кажу:

— Люди добрі, вона безмірно любила вас — свій народ. Вона віддала вам свій талант, свою долю, своє життя. Вона писала про вас. Вона боролась за вас. І я хочу, щоб її славним іменем ви назвали школу, де вона вчилася, вулицю, де вона жила. Пам'ятайте її, дорогі мої люди! Тож земля їй пухом і вічна ваша пам'ять!

І випиваю до дна. І всі випивають, приказуючи: «Царство небесне… земля пером…».

Лоро, Лоро… Що я могла ще сказати мудрішого? Може, про те, що твої маячні народолюбні ідеї скалічили тобі життя і припровадили із столиці назад, сюди, в це глухе, забите село, на занедбаний убогий цвинтар? А вони, твої землячки, твій хвалений народ, добряче вип'ють на поминках, заїдять голубцями і забудуть про тебе коло своїх свиней та корів за щоденними селянськими клопотами. Он твій рідний братан як радісно прицмокався до пляшки — кліщами не одірвеш… Ось тобі і весь наш національний менталітет, Лоро!

До речі, ти теж недалеко від них відбігла, люба. Особливо від брата. Дарма я захоплювалась твоїми чеснотами. Ох, і в тобі було намішано всього — і Божого, і сатанинського, і світла, і темені… Однак… якби ж ти була щиріша зі мною, одвертіша, то… принаймні не лежала б сьогодні під білими гвоздиками. Але ж ти була горда! Потайна і горда. І проблеми свої воліла вирішувати сама. От і вирішила. Сама. Як уміла. Наскільки розуму стачило. Без мене. Що ж, вибачай. І — прощай. Мені пора.

Показую очима на двері водієві і намагаюся непомітно змитись, але вірнопіддані смерди кидаються під ноги. Добре, що, крім мене, ніхто на той начальницький порив гостинності не звернув уваги. Народ захмелів, навперебій загалакав про своє чорноземне життя-буття. Хтось уже й пісню затягнув… Весілє! Вони тобі, Лоро, водно і весілля справлять. Те що треба землячки!

Переступаю смердів, але вони біжать слідом. Біжить і твій брат і щось п'яно белькоче. Хочеться відчепитись, але не маю права, мушу вислухати, адже ж він — твій єдиний родич, твоя крівця.