Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

…Здається, був якийсь пленум чи що, і ти преспокійно підіймалася собі сходами в приміщенні Спілки письменників, злегка киваючи головою та прихильно усміхаючись на догідливі привітання колег. І раптом над самою твоєю головою прозвучав зневажливо злобний чоловічий голос:

— Хто мені скаже, шановні, що написала у своєму житті ця пихата молодичка? Чи, може, вона авторка усних полотен?

Стало неприродно тихо. Ти ледь не спіткнулася об цю глуху тишу. Але втрималась і, фіксуючи осліплим поглядом, як усі кидаються врозтіч, щоб не бути свідками, у-у, шшшшакали, пропливла гордочоло попри нахабу. Мов нічого не сталося, відсиділа в президії пленуму… Та все ж… нічого, нічого, крім тієї злобної, підлої фрази, не чула. А в грудях — колом застигла лють! Адже усвідомлювала своє двоїсте становище. Ще й як усвідомлювала! Та ж ці писаки над тобою потішаються, як над чванькуватою гускою, що уявила себе письменницею! І ти не можеш плюнути їм в очі, бо вони… праві! Так, саме так! Усім відоме твоє ім'я, але ніхто не читав твоїх книжок. У Спілку письменників прийняли за одну шмаркату «ширмочку» — дитячу книжечку розкладайку-розмальовку, і, щоб соромно не було, у рекомендації до «дитячої письменниці» дописали: літературознавець, сценарист. Як-то кажуть, сховалися за маловідомими масовому читачеві жанрами. Про п’єсу ходять брудні плітки… А тут ще й цей ляпас! Справді, ворогові не побажаєш…

Голівка твоя довго тряслась… Але нині ти навіть вдячна тому нахабному чорноземному генію, що мав одвагу, наволоч, поставити тебе на місце. Якби не той зухвалець, ти б досі була «авторкою міфічних полотен»…

А той пияк, на жаль, вже покійний, змусив тебе мислити і діяти! Тож — слава ворогам! Але й ти не залишилася в боргу: замість жаданої Шевченківської премії — всучила мало престижну дрібненьку, копійчану: на, подавись! І подавився: трах-бах! — інфаркт! Ач, який вразливий! Який ніжний і ранимий! А іншому в душу привселюдно плювати — можна?! Тим більше, беззахисній жінці, молодій письменниці! Ти що — його сфери впливу ділила? Посягала на його славу? Нівроку, строчив роман за романом, і друкували, гріш мав не щербатий, тоді як інші борці за справедливий розподіл соціальних благ по в’язницях і таборах гнили!.. А його влада навпаки — леліяла! Після кожного розлучення — нову квартиру давали… Та чорт з ними, знайшла чим перейматися!

Але… переймалася… Головно тим, що той покидьок сказав правду, гірку правду… І ти не могла йому відповісти ляпасом, а тому мусила гарячково шукати вихід із дурної ситуації. Спробувала писати. Та скоро отямилась: не те… не те! Або не дав тобі Бог таланту до словоблудства, або воно справді вимагає зусиль і каторжної праці, до чого ти, о, Олександро, незвична?

За що ти себе найбільше поважаєш — то це за чесну самокритичність. Ніколи ніяких ілюзій щодо своїх можливостей. Лиш реальний прагматичний підхід: це — є, а цього — Бог милував. І жодних істерик, жодних трагедій! Тільки мізки клекотять — перетравлюють інформацію і шукають виходу із критичної ситуації, що могла перерости справді у трагікомедію всього твого життя, адже вони тебе як візьмуть у зуби, то перетиратимуть на кутніх у своїх кухнях, спілчанській корчмі чи театральному кафе доти, доки ти не перетворишся із недосяжної небожительки на коров’ячі переїди. Драну шмату. Це вони вміють… Авжеж, якщо вони навіть Лору…

Лора! Ти знайшла вихід: Лора! Безумна, геніальна Орлеанська Діва. От хто врятує тебе від безчестя! Від слави відомого автора невідомо яких творів…

Життя завжди на боці переможців. Воно допомагає своїм улюбленцям, створює умови, розкладає пастки для супротивників. Ти тільки скористалася ситуацією. Вміло. От і все. Лора все одно була приречена. Власним характером. Від народження. І ти, навпаки, по-своєму врятувала її…

Це тобі просто від перевтоми здається, що ТА телефонна розмова між вами стала початком її кінця. Що за мана?! І, взагалі, о, Олександро, звідки ці комплекси вини?!

А розмова — як розмова. Йшла звичайна балачка про провінційний рівень сучасної української літератури і мистецтва взагалі. Перемивалися кісточки класикам і побратимам, в основному, по перу. Хоча діставалось і тим, що «по пензлю» і «по сцені». Та найбільше, звісно, посестрам. Нормальна розмова. Ти печально пошкодувала, що не знайдеться, на жаль, серед писучого плем’я, не кажучи вже про служителів «суміжних» муз, бодай однієї людини, безкомпромісної і розумної, яка б методом порівняння із досягненнями світової літератури і культури вказала по-дружньому декому із нарваних наших маститих на їхній хуторянський примітивізм… Заради спільної справи. Інакше наше красне письменство, наше прекрасне мистецтво ніколи не вилізе з тупика бездарності, заангажованості і примітивізму!