Це вже потім різні недоброзичливці будуть патякати, начебто режисер з акторами, прочитавши п’єсу, начисто переписали її. Але хіба то гріх, коли актор на «читках» чи репетиціях трохи підправить репліку, щоб вона милозвучніше чи переконливіше звучала? Театр — це колективне мистецтво, дорогі мої заздрісники! Читайте Станіславського!
Звісно, твої самостійні успіхи в літературно-мистецькому середовищі приємно здивували Станіслава. Ще б пак! Тепер він не тільки мав чесного інформатора, з вуст якого дізнавався про всі події, настрої і т. д. і т. п. столичної творчої інтелігенції, а й дружину, якою міг гордитися. Ти ж обережно, ненав'язливо входила в роль радника з питань літератури та мистецтва, поволі формувала погляди «Гори» на невгамовну, непередбачено-вибухову творчу масу. А чоловікові, на якого покладалися ще й відповідальні обов’язки головного «ляльковода», підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою, а на додачу — премію, орден, ордер на квартиру в престижному районі столиці, а не в далекій Бурятії… А тоді — хоп! І натягнути налигач тугіше — служи, дорогесенький, вірою і правдою рідній партії і народові!
Творчі успіхи притлумили в твоїй шаленій крові пристрасті, відтіснили на задній план претензії до чоловіка. І тебе вже не дратувало те, що ваші сімейні вечори замість любощів, якщо можна так назвати те майже ритуальне виконання подружніх обов’язків, закінчувалися довірливими вечірніми дискусіями «про рівень ідеологічного забезпечення радянської інтелігенції» в країні, де «нєт сєкса». Істинно: міцна партійна сім’я — міцна держава. А коли без жартів, то ви із Станіславом справді знайшли спільну мову і порозуміння.
Тим часом на літературній біржі акції твої росли. Під твоїми італійськими черевичками хрустіли вірнопіддані хребти — гнучкі по молодості літ, зцементовані остеохондрозом зрілості, крихкі від старості…
Бачив би рідний народ розпростертими в пилюці своїх пророків, свою совість, цвіт, сіль… чи як ще там вони називають себе від імені народу, ці майстри пера і пензля, сцени і кіно?! Одна втіха, що тому, вигаданому в інтелігентських запічках, абстрактному народові, що насправді складається з п'яного сільського дядька, сварливої перекупки, злодійкуватого чиновника та іншої різної челяді, плювати на ваші ідеї, рими та метафори. Він без них і без вас жив, живе і проживе. А от ви без нього — ні чорта не варті. І вам до зарізу треба, щоб він був, хоч вигаданий, хоч у ваших недолугих творах!
Господи, не карай Страшним Судом, лиш відбери совість в інтелігенції, то й матимеш кінець світу! О, на сяючій вершині божественного Олімпу ти надивилася, як вони бігали один поперед одного, вистукуючи один на одного… Для тебе це був удар! Ще ж недавно ти, мов сільська школярка, марила столичною богемою, цим Парнасом-Монпарнасом: ах, той! ах, сей! І от ти тут, серед них, безсмертних… І що ти бачиш?! Простих смертних! І що ти чуєш?! Усе, лиш не високі поезії, не божественні піснеспіви! На жаль, єдиним художнім жанром що досяг апогею свого розквіту на наших теренах у 70–80-ті роки XX століття, був талановитий, віртуозний, розкішний донос…
Особливо махровим цвітом буяв він у словесній творчості. Ти знала, що «стукаючи» тобі, вони й на тебе «стукають» «куди треба». Бо для них ти — «бездарна, нахабна, властолюбна пройда, якій забажалося ще й літературної та мистецької слави!» Знала, що спочатку миють тобі кості у «тісному колі друзів-однодумців», тоді біжать наввипередки з доносами на колег до тебе, відтак мчать звітувати перед своїми «кураторами» з органів безпеки…
Надто статкували кількоро: безталанний режисер, ще бездарніший актор і талановитий «тріпач» — «душка» Краснобай, нахрапистий комсомольський поет, як він писав про себе, «гордий син Надзбруччя» — Янус Многоликий, соромливий, як мімоза, і тупий, як сибірський валянок, аспірант Лучезар Гундосий, який, потупивши ясні очки, перешіптував тобі «хто що сказав» з таким натхненням, мов читав присвячені тобі любовні вірші. У відповідь ти ніжно називала його Шептуном… До речі, це він тебе проінформував, що новий, кх-кх, друг Лори — його знайомий журналіст Полятицький, насправді, приставлений до неї стукач. Усім їм прізвиська придумала, звісно, Лора. І ще хотіла, щоб вони її любили-леліяли! Овва!
Отже, досить було усіх цих фактів, щоб елітарний горб перетворився у твоїх очах на свинську калабаню, яку не шкода й ліквідувати. Однак, ти не мала звички зловживати своїм службовим становищем. Ти була — вище. Принаймні, завжди намагалася бути — вище!
Читать дальше