Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Вас обох трясло, як у пропасниці. Тебе — від люті. Лору — з похмілля і від холоду. Лиш тепер відчула, як на кухні зимно. Ще б пак: двері прочинені, з балкона намело снігу. Могла б, падлюка, задубіти…

— Я змерзла… — несподівано жалібно процокотіла зубами Лора. І тебе прорвало:

— Ах, вона змерзла! Вона, бачте, змерзла!..

І тебе понесло. Ти все їй пригадала, цій злидні. До крапельки. І партійні збори, і як викинули її, мов непотріб, із журналу, і як вона, обпльована, потоптана, здихала без шматка хліба… І тільки ти, ти одна, не злякалась тих розлючених акул, була поряд, і не так собі — ля-ля-фа-фа! — а загнутися не дала, не дозволила, так-так, не дозволила їм проковтнути її, Лору! А вони всі лиш чекали нагоди, щоб розтерти її на порошок. І правильно зробили б, бо дорогеньку Лору ніхто не тягнув за поганий язичок, не силував шкрябати ту ганебну статейку. Теж мені ще — непорочна! Геніальна! Надумала вчити, як творити українську літературу та мистецтво! І кого?! Живих класиків! Гордість нації! Та хто їй дав право, безумній вискочці?! Та ж вони її…

О, людину можна довести до крайнього краю, коли вона стає убивцею. Катом стає! Чортова лялька Лора! Вона таки допекла тебе, розбудила в душі звіра, про якого ти й не здогадувалась. І сама стала жертвою. О-о, як солодко ти знущалася над цією потіпахою! Малювала їй барвисті картини світлого майбутнього, яке її чекає, лиш вона пікне, лиш вона посміє роззявити своє дзьобало. Її колишні побратими і благодійники теж-бо ждуть — не діждуться нового скандалу, що до скону увінчає її славою божевільної істерички і наклепниці брудної. На ґрунті алкоголізму, дорога! А-л-к-о-г-о-л-і-з-м-у… Всім добре відомо, що вона, та сама непорочна Діва Орлеанська, надія української літератури — п’є! Як волзький бурлака! Як одеський биндюжник! І то на самоті! І то допивається до зелених чортиків, а потім пише наклепи на чесних людей, своїх колег-письменників. Шантажує несусвітними фантазіями отруєних мізків! Певно, в лікувально-трудовий профілакторій чи у виправну колонію закортіло на пару рочків панні непорочній! Та тобі… тобі лиш бровою повести — і гицлі схоплять її, як скажену сучку, і вмить запроторять в «елтепуху» або ще краще — в «дурку»!

Загнана в кут, посиніла Лора лиш перестрашено лупала балухами. Ідіотка! Не відала, що ще твоя покійниця баба Харитя вміла так спаскудити, що в йорданській воді не одмиєшся…

І тобі раптом стає навіть жаль нещасної Лори. Бо ти лежачих не б'єш, тим паче друзів. І зачиняєш двері на балкон, і ставиш на газ чайник, і відпоюєш лиходолицю міцним гарячим чаєм. Мовчиш, витримуєш паузу і починаєш з іншого боку — жалібно, розчаровано, знічено:

— Ну, і за що мені кара така? За моє добро? Та й хіба я тебе силувала, примушувала? Між нами була укладена добровільна джентльменська угода. От і все! Та й я теж не сиділа склавши руки, а принесла тобі, дорогенька, на тарілочці весь… матеріал… тільки пиши! Та, врешті, Лоро, ти ж не дурна, ти ж розумієш, що під твоїм, м'яко кажучи, скомпрометованим іменем нічого подібного ніколи б ніхто не надрукував! Чому ж ти цього не хоче зрозуміти? Ти, що так перейнята долею українського красного письменства? Долею рідного народу? Та невже ж ти опустилась до рівня вітчизняних хуторянських писак і дбатимеш тільки про свою власну задрипану славу? Кому гірше зробиш? Думаєш, мені? Ні, дорога, ні…

Ти зовсім розчулилась, у голосі забриніли сльози:

— Не мені, Лоро! А на-ро-ду! Своєму рідному, упослідженому народові, якому ніколи не сягнути й не осягнути висоти духу, бо його, як ти любиш підкреслювати, годують не зразками високого мистецтва, а соцреалістичною бовтанкою оті, що хотіли «скопитити» тебе, змести з лиця землі за правду в очі, але я, я (!) не дала їм вчинити акт вандалізму! І ти думаєш, Лоро, що вони заспокоїлись! Авжеж! Вони, голубонько, тільки чекають нагодоньки, щоби підстерегти мене, твою заступницю, подругу, і розчистити собі дорогу… на Гору… Тільки ждуть, щоб відомстити мені і моєму чоловікові! Особливо Станіславові, людині кришталевої душі, святій людині, яка поклала життя на вівтар рідної духовності… Тож яке значення має, під чиїм іменем вийшов талановитий твір? Головне — він вийшов і він дійде до народу, його будуть читати, він збудить не одне приспане серце, приспаний мозок, байдужу душу! Бідний рідний народ…

І ти зайшлася правдивим риданням. Бо що ти кому винна у своїй гарячій любові до України і її… народу? За що терпиш муки і приниження? За що тобі випоминають якимсь романом… писаним лівою ногою. Так-так, Лоро! І хай Лора не перечить — вона набагато талановитіша, як на цей роман… І слава Богу! Тепер у неї є гроші! Ти їй все віддала, навіть переплатила, та — не шкодуєш, адже ж не про себе думаєш. Про неї. Може, й смішно, але, на жаль, то так: дбаєш, аби створити всі умови для розквіту її таланту. Щоб він вибухнув, як Везувій, і залив вогненною лавою першокласної літератури безталанні наші спілчанські Помпеї. І ти, Олександра, дочекаєшся цього великого дня!