Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Ти увійшла в раж. Слова текли з тебе натхненно і щиро: вже сьогодні, пардон, завтра, ти дістанеш путівку в престижний санаторій десь на березі моря, чи, ще ліпше, поселиш її на дачі в Кончі! І — пиши, Лоро, пиши на здоров'я свої геніальні романи, свої блискучі вірші… Народ їх чекає, Лоро!

А на ранок вже везла очманілу з похмілля Лору в Кончу на дачу, якнайдалі від людей. Аби серед засніженого лісу, в тиші пречистій, животворній перебула такі болісні для неї дні твого тріумфу. Що ж, десь у глибині душі ти Лору розуміла. Але ж врешті-решт вона могла відмовитися від чогось: або раніше — писати роман, або тепер — так переживати… Чи, може, гадала, що доки завершить роботу, щось зміниться в її чи твоїй долі?.. У, зміюка, вона таки сподівалася схитрити — написати книжку за твої гроші, а видати — як свою! Забула подружка, що ніщо не змінюється так різко у наші дні на нашій території! Але все одно треба бути з нею лагідною і обережною. Все може викинути… Насторожувало і смиренство Лорине, апатія і байдужість до всіх твоїх заходів. А може, вона справді злякалася? Тим краще. Страх — добрий помічник. Замикає пельку надовго.

Однак, приїхавши на дачу, перейшла на ліричний лад — перебільшено охала-ахала:

— Ах, яка краса! Яка тиша! А комфорт, не те що якийсь Ірпінь (мала на увазі тамтешній будинок творчості).

Лора понуро слухала, мовчала і тільки в кімнаті, роздивившись, зневажливо буркнула:

— Досить блазнювати! Твоя взяла. Маєш слушність — в усьому я сама винна. У всій цій… торговиці. Так що, подружко, все о'кей!

Отак би й давно! І ви розпрощалися знову добрими подругами. Лора залишилася в Кончі писати свої геніальні твори, а ти поїхала насолоджуватись першим своїм медозбором з безсмертних квітучих лугів слави.

Смішно й сентиментально, але я з романом не розлучалася навіть у постелі… При світлі нічника милувалась, як прекрасним дитям, як юним коханцем, мов коштовною оздобою… Любовно гладила небесну обкладинку, впивалася золотими тисненими буквами… «Олександра Рибенко-Ясінська. Криваві заграви». А який папір! Приємно в руки взяти! Чудові ілюстрації… Видали, як мертвого класика, свят-свят! Вже постаралися, хлопчики… Що ж, і ти не забудеш вірних і відданих…

Що вже Станіслав і той отетерів, як побачив. Навіть він такого не сподівався! Привітав, але по очах бачила: не вірить… Щось обірвалося в тобі, неначе сама душа. Хотілося зіграти вар’ята, але наївно лукавити із самим лукавим… Вдала, що не розумієш, що він усе розуміє, і поспішила зачинитись у кабінеті, доки не встиг зіпсувати настрій. І насолоджуватись, насолоджуватись…

Все мине: молодість, краса, влада, життя мине, а книга, твоя книга, книга під твоїм іменем — зостанеться у віках. А з нею — і ти, осяяна кривавими загравами слави, безсмертна!

Схоже, ти вперше відчула справжній смак слави. Перший візит у новій якості, звичайно, нанесла на рідну кафедру. Аякже, хай потішаться дорогі колеги. Декому корисно пережити і шок. Надто професурі, яка не годна була простити тобі п’єсу, де побачила себе, не зважаючи на те, що їй жодним чином жодна премія не загрожувала ні в минулому, ані в майбутньому. Та й молодим і завзятим «Сократам», які тебе не мали за науковця і лектора, а так… за «причепи кобилі хвіст» чи просто «кобилку», варто носа втерти при самій сраці! Так-от, юні колеги, не в тому сила, що кобила сива, а в тому, що віз із такими, як ви, горшками, побила! Ха-ха! Коротше, вивчайте усну народну творчість та рідну історію. Може, і з вас колись люди будуть.

Кафедра — випала в осад. І спитай: чого? Ну, нехай — дисертація цим стовпам неотесаним очиці коле: не так… не те… Але ж — книжка! Ро-ман! Прекрасний історичний роман про революційні події у Києві 1917–1918 років. Отож, що не кажіть, дорогі колеги, а є речі, для вас незбагненні!

До Спілки поки що не потикалася: тримала фасон. О, Олександро! Ти ж не якесь там дівчисько, не літературна курочка-несучка, щоб пірхатися та верещати: «Вра! Знеслася!».

Для тебе вихід книжки — постфактум. Найвищу радість пережила раніше, коли — писала-ридала над долею своїх героїв, свого народу!

І знову — розгортаєш книжку і перечитуєш, перечитуєш… Майже фізично відчуваєш: о! нелюдські! о! неповторні муки творчості! Ти вимоглива, жорстоко вимоглива до себе: лютишся, шматуєш у розпуці папір, коли щось не вдається (образ, пейзаж, діалог), зате на вершині щастя, коли легко пишеться!

…Коли писалося, Лора була сама доброта: світла, лагідна, радісно збуджена. Читала вголос, на її думку, вдалі шматки, і ви обидві тішились. Але, коли «не йшло» — о, тоді на очі не потрапляй! І що за ненормальна? Ніби йшлося про її чесне ім'я в літературі! Одначе і на Лорині депресії знаходився лік. Спочатку їхали в якийсь тихий, пристойний ресторанчик, а відтак чудово обходились і пляшечкою доброго сухого винця, сидячи вечорами на терасі дач. Звісно, ти лиш пригублювала, нарікаючи на «печінку-селезінку». Піднімала тонус Лора: роман стояв у плані видавництва — треба було негайно завершувати, передруковувати і здавати у виробництво…