Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Проте доведеться гнів змінити на милість і вже сьогодні натякнути декому, аби Лору взяли на роботу, хоча б у відділ якогось журнальчика чи газетки. Вже можна: дурість з голови мала час вивітритися. Це раз, а по-друге, нема чого вдавати із себе опальну письменницю. Хай працює, а то сеча б’є в голову від неробства… Ну, що за людина? Що за жінка? Хоч би завела собі когось… якогось каліку… Ой, та хто з нормальних чоловіків, окрім того стукача Полятицького, поласиться на цю ходячу енциклопедію! Жаль, жаль, не помастив Бог Лору тим медком, до якого чоловіки липнуть, от і біситься, і місця не годна знайти під сонцем… Бідна, бідна, що вона там робить на тій дачі?!

Тож, навіть не розпакувавши валізи, викликала Льошку і помчала на дачу, щоб, заскочивши Лору зненацька, подивитися, чи справді вона пише свій «конгеніальний роман». Ага! Доки по столицях імперії тобі ручки цілували та компліментами засипали, Лора щезла з Кончі. Прислуга доповіла, що вже з тиждень Лариса Миколаївна тут не живе, а де ділася — невідомо.

Ах, чорт! Тобі лиш цього не вистачало! Льошка гнав машину, мов навіжений, а ти все підганяла:

— Швидше, швидше… — і сипала, сипала такими прокльонами, що у звиклого до твоїх ораторських пасажів Льоші-водія горіли вогнем клапаті вуха.

Удома, в Києві, Лори теж не було. Не знала, що думати, де шукати. А далі й плюнула: знайдеться! Аби тільки не лазила по Києву п'яна та язиком не плескала казна-що…

Лора задзвонила через тиждень. Зміненим, зломленим голосом просила зайти. Ти вже збиралася накинутись на неї з лайкою, але відчула: щось тут не те… Невже вона втрапила в якусь нову халепу чи нову каверзу затіяла? Тільки б не публічне каяття! Останнім часом привселюдне самобичування стало вельми модним серед національної інтелігенції: то в одному каються, то в протилежному…

Доки молодший Михалков у Москві збирався знімати за романом фільм, вирішила спробувати зорганізувати «Голівуд» місцевими творчими силами. Нині мала ділову зустріч з молодим кінорежисером, з котрим познайомилася нещодавно на вечорі в Будинку кіно, куди тебе приволокла невсипуща кіноманка Хаврона, в миру критикеса Зоя Хавроненко. Але, до дідька режисерів! Мусиш знати, що хоче від тебе ця змія підколодна, ця божевільна Орленко! Який знову «Голлівуд» тобі придумала?!

Не впізнала Лору: ніколи не бачила її такою нещасною. Схудла, змарніла, тверезісінька, завела тебе в кімнату, посадила на дивані і сіла навпроти. Сиділа якусь мить похнюпившись, а відтак звела погляд і — ти здивувалась: які в неї аж волошкові очі! І гарної форми ніс, і шкіра біла. Але — не вміє, не вміє вона «подати» себе! Показати не вміє. Гадає, що бути жінкою — другорядна справа! І ти вже нагострилася переконувати Лору в протилежному, та вона перебила. Тихо промовила:

— Мама померла… Я її не застала… Не поховала, не провела в останню путь… Телеграма мене не знайшла… ніхто не знав, що я в Кончі…

Я просто сама відчула… щось страшне діялося зі мною… мучило… Чула її голос, чула, як вона мене кликала. І я поїхала… Приїхала, коли люди з цвинтаря розходилися. От і все.

Лора замовкла. Сиділа, втупившись у вікно, маленька, самотня, сирота сиротою… Щира жалість ворухнулась у твоїй спартанській душі: це ж треба, щоби так не таланило людині! Справді, доля немов збиткується над Лорою, навіть добро злом обертається. От і ти… Дачу власну віддала, годувала-напувала, сокотіла над нею, а вийшло що?! А те, що ніби через тебе Лора з рідною матір'ю не попрощалася. Господи, що за безталання! Ну, звісно, тепер подруга до кінця життя буде нарікати…

Але Лора не нарікала, промовила глухо, крізь сльози:

— Покликала тебе пом'янути маму… Сьогодні дев'ять днів…

Принесла з кухні пляшку сухого вина і печиво, і ви пом'янули, помовчали, і ти лагідно і просто сказала:

— Іди на роботу. Лоро… На будь-яку… Між людьми легше.

Лора глипнула на тебе здивовано і вдячно:

— Ніхто в цілому світі навіть уявити собі не може, якою ти можеш бути доброю і людяною, Саню.

Сказала щиро, але слова її неприємно вкололи: он воно що виходить?! Тебе, виходить, мають за черству й бездушну? Звичайно, сильних не люблять… Але ж тоді кого люблять? Невже Лора думає, що в неї усі просто-таки закохані?!

Проте не стала розводити дискусій на тему братолюбія. Пожаліла. Бог і так її карає, а тепереньки долучиться до всіх звихів ще й комплекс вини перед покійною матір'ю… Хоча… Це ж… чудово! Тепер Лора буде катуватися власною провиною, і навряд чи знайде сили викидати свої коники. Тепер, нарешті, можна буде міцно тримати її на воловоді, і посмикувати, як козачком на ниточці.