Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Вже в машині подумала, якою доречною буває смерть… Можливо, це й жорстоко, але так воно вже виходить в житті: доля любить зухвалих і сильних. Тих, які відважуються злетіти над рідним болотом і ширяти, ширяти над цілим світом. Тільки ширяти, інакше доведеться ходити на воловоді…

Однак ніде так, як у небі, треба шануватися, пильнувати, щоб не зірватися в піке.

Сторч головою у вир! У чорторию! У водоверть! І дух забиває, і світ — обертом, і двадцятка — з пліч! Авжеж, лишень після сорока починаєш цінувати кожну мить життя. І п'єш палючі джерельні нурти, і просиш: ще, ще, ще!

У двадцять тобі здавалося, що сорок — фініш, старість, забуття. І поспішала жити. Зелена, де ти розуміла, що на ярмарку життя в будь-яку пору дня можна все продати і все купити. Були б гроші і завзяття.

А ти маєш, слава Богу, і те, й інше. От і виторгувала собі кавалок того, що зветься жіночим щастям. Так, з тобою сплять не тому, що юна і дурна, — таких хоч гать гати. У всі часи й епохи. А тебе жадають тому, що багата і знаменита. Сексуальним потягом до жінок твого типу «хворіють» переважно честолюбні молоді люди, що за всяку ціну прагнуть вилізти із небуття на світло юпітерів. Для них слава — як осідлана шльондра: чим нахабніше ґвалтуєш, тим палкіше любить.

Про жінок-повій писано-переписано, але чи знаєте ви, писаки, якими ідеальними проститутками бувають чоловіки? А ти знаєш. Тому й не церемонишся з ними, не плекаєш ілюзій. І не колишуть тебе давно плітки та пересуди. І єдине, що палить і сили додає, — нетерпіння, жадібне, спрагле, голодне нетерпіння все, все взяти від життя. Все!

Через Лору ти таки не зустрілася того дня з кінорежисером. Проте не переймалася. Мала і без нього доста приємного. Ще б пак! П'єса за романом (на заздрість київським колегам-класикам) з тріумфом ішла на сцені одного з московських театрів у постановці відомого режисера — це раз! Крім того, спектакль кілька разів передавали по всесоюзному телебаченню. Зацікавилися ним і за кордоном, правда, поки що в соцтаборі.

Тож київський режисер може й почекати. Довше чекав. Авжеж, ти давно примітила, що варто тобі переступити поріг будинку кіно, як симпатичний молодик зачинає кола виписувати круг тебе. Певно, безробітний акторчик протекції хоче, думала і не вельми помилилася. Знайомлячи вас на прем’єрі якогось фільму, котрась із актрис, здається, Ада Роговцева, представила його як «молодого перспективного режисера, який шукає цікавий матеріал для першого в житті серйозного фільму».

Що ж, натяки на можливу екранізацію твого роману були приємні, однак не поспішала давати згоду: дуже вже він був молодий та недосвідчений — всього-на-всього автор короткометражної дипломної бульки. Інша справа, якби хтось із маститих… Але ті не обзивалися, певно, ціну собі набивали. Нічого, ти теж не ликом шита. До того ж — маєш час. Вічність!

Отак міркуючи, холодно розглядала «молодого перспективного», що стримів перед тобою з таким виглядом, ніби вчора купив Голівуд.

«Самовпевнений і надто вродливий, аби бути розумним», — не встигла подумати, як кіношник галантно, хоч і дещо награно, вклонився:

— Остап Розум!

Ну, це вже було нахабство: при такому личку мальованому мати таке прізвище! І ти, одверто кепкуючи, розсміялася. Молодик не був битий в голову, здогадався, очевидно, чому, бо почервонів, мов рак печений, і зло прискалив прозоро-голубе холодне око. Іч, які ми норовисті! Тобі ще тільки не вистачало бдзіків цього безталанного красунчика! І, кинувши через плече: «Задзвоніть мені», — пішла геть, так, ніби весь цей вечір був на твою королівську честь. Авжеж! Тепер мала звідки хоч колесом котитися, хоч на вухах ходити.

Тепер жодна собака не дзявкне, нічтоже сумняшеся:

— А що написала ця пихата молодичка?

А написала! І кіно зняла! Дивіться, щоб вам повилазило!

Але — тпр-р-р, бо тебе знову понесе на Поле Куликове. Та досить! Вороги і так покотом ковилу нюхають і землю гризуть, повержені. Вже маєш право на ліричну паузу… О, де ти думала, дивлячись у крижані очі «перспективного» черчика-режисерчика, що зазираєш… у вир! У чорторию! Що цей молокосос перелопатить, перемолотить усе твоє добротно і надійно скроєне і зшите життя, і ти, як прищава гімназистка, сикатимеш за ним кип'ятком?! І втратиш голову, і честь, і почуття гумору, ба, навіть остороги! І вмліватимеш солодко, коли він буде воду з тебе варити…

Однак… однак це мало колись статися, мало впасти на тебе це божевілля, цей шал палений! Пристрасна натура, мала ж колись — хоч раз у житті — закохатися та так, щоб слідом бігти, під ногами землі не чуючи, хапати за поли, проклинати і жадати, жа-да-ти — до запаморочення, до безуму, щоб аж подушку зубами рвати від молодого ненасиття! Із Станіславом ніколи нічого подібного не спізнала.