Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Я вийшов з полону хат і спустився до Подільського мосту – зібрався піти по стежці, що мала привести мене в місцину, яку любив. Тут росли кущі й дерева і не було хат. Тут зможу спокійно посидіти й подивитися на річку. І тут пахло сіном, розігрітою за день травою, а трохи далі косив однорукий косар. Звідсіля був маленький, і коса в його єдиній руці химерно вимахувала, ніби то був образ смерті.

Отут я й побачив Мирославнного залицяльника. Він зупинився біля косаря – вони про щось балакали. Повз них проїхав на велосипеді немолодий уже чоловік: велосипед струшувався на горбках, і дзвінок од того подзенькував. Проїхав повз мене, і я вразився, яке втомлене і смутне в того велосипедиста обличчя. Контрастом до того стало обличчя Мирославиного залицяльника – було воно щасливе. Ішов по стежці в траві з піджаком на руці, здається, щось помугикував, і його губи вряди–годи розсувалися – хлопець не міг стримати усмішки. Дивився на те щасливе обличчя з холодною увагою. Ну, ось він, той щасливий, котрий володіє. Ось він той, кому немає жодної потреби неприкаяно блукати по кручах і вдихати на повні груди тлінний запах прив'ялої трави. Може милуватися світом і дивитися на нього ситими очима, адже має змогу здобути все, на що впаде його погляд. Ніколи не подумає, зиркаючи на дівчину, що та на нього й дивитися не захоче, а може, вразить зневажливим словом, як це вчинила щодо мене навіть найнегарніша дівчина з нашого курсу. Він собі йде, і стежка в траві покірно кладеться йому під ноги, тоді як мені вона обов'язково підсуне під носок каменюку, щоб я об неї перечепився. Перед таким, як оцей, стежка, навпаки, поховає своє каміння, перед такими вона улеслива й догідна, таким вона пестить підошви черевиків і млосно під тими черевиками потягується. Ні, все‑таки я мав підстави не любити цього хлопця, бо він у мене забирав якусь частку мого куценькою щастя. Йому і в голові не кладеться, що й він крадій чийогось щастя, бо навряд чи й відає, що таке в світі буває. Це він причина того, що я холодно розійшовся зі своїм єдиним приятелем і вже не маю бажання до нього заходити; це він причина й того, що я змушений був негарно говорити про дівчину, котра була в моєму існуванні одним із сонць. Те сонце для мене погасло теж через те, що з'явився він, оцей самовпевнений щасливець, оцей усміхненець, перед яким навіть стежка покірливо влягається. Чи ж є у мене підстави його не любити?

– Є, – сказав обіч мене знайомий голос синього чоловіка.

Так, і він був тут, синій чоловік. Сидів біля мене й усміхався. Показував сині зуби й радів. Радів з моєї урази, з моїх негарних думок і моєї заздрості.

«А що, коли не так, – подумав я, не відводячи холодного погляду від щасливого обличчя Мирославиного залицяльника. А що, коли спущуся до нього й простягну йому дружню руку. Вибачуся за ту дурну й неприємну балачку, яку ми з ним вели, і визнаю, що вів я себе недостойно. Або й не так, вибачуся перед ним, і не спускаючись, а подумки – й цього досить, бо що зробив лихого мені цей хлопець і яке я маю право втручатись у його життя?»

– Й будеш дурний, – сказав обіч мене голос синього чоловіка. – бо є вина не тільки вдіяна, а й закладена.

Я різко звівся. Ні, таки спущуся до нього й вибачуся. Зробив крок, і черевик на моїй лівій нозі бовтнувся розв'язався там шнурок. Я нагнувся, щоб зав'язати того шнурка. Отут і сталося те, чого я й не мислив ніколи чинити. Бо той синій чоловік раптово став за моєю спиною, ліг на мене, обхопив синіми руками руки мої, і пальці мої раптово схопилися за камінь, що лежав у ногах. Я різко розпрямився і раптом жбурнув каменем у того, котрий ніс супроти мене щасливу всмішку і сам був щасливий, як боже теля.

Я не влучив, каменюка пролетіла повз хлопця і врізалась у прирічкове багно. Якусь мить стояв сторопіло, а затим кинувся навтьоки. Але мене підвів отой шнурок, що розв'язався на черевикові, я наступив на його кінець й гримнувся на землю. Окуляри злетіли мені з очей, і я перестав орієнтуватися оточив мене туман. Правда, не настільки щільний, щоб справді нічого не бачити.

Той, у кого жбурляв я каменем, підскочив до мене, схопив мене й підняв так незручно, що я немічно, як кошеня, задригав руками й ногами. Синій чоловік реготав.

Мій супротивник поволочив мене до річки з твердим наміром скупати, і мені не лишалося нічого іншого, як знову пустити в діло свої акторські здібності, адже не з розбишакою я мав діло. І я розслабив м’язи й повис, ніби втратив свідомість, безвольно заметилявсь у його руках. Це справило враження, і мене було поставлено на ноги, як стовпчика. Я й стояв, ніби стовпчик, а обличчя моє було перелякане, ні, повне непідробного жаху, хоч жах той був‑таки цілком підробний. Я ошкірився й вирішив раптово перейти в наступ.