Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– А я й не серджусь, усміхнувся хлопець.

Я сказав якусь дурницю про чоловічу дружбу, ми обмінялися рукостисканнями – пора було покидати кін, на якому я грав, здається, не найкращим чином. Але доброго результату в цій грі таки досяг: був трохи сумний, але й очищений, був ніби оцей м'який сутінок, котрий тепло повиває горби. Ішов по м'якій білій стежці в траві й думав, що чуже щастя – це як небо над головою. Не плюй на нього, бо плювок повернеться і впаде тобі на обличчя.

Восени минуло року я хворів. Хвороба повернулася до мене навесні цього року, і я пролежав близько місяця в лікарні. Через це відстав у навчанні, і вся енергія моя пішла на те, щоб надолужити втрачене. Вперше я відчув, що вчитися мені важко, отож літню сесію склав навіть із однією трійкою. Для мого самолюбства це був немалий удар, бо наука завжди давалася мені легко. Зараз же я втомлювався і все частіше й частіше проводив час у безділлі: вийду на берег і довго дивлюся, як гуляє вітер по прирічкових кущах. Інколи сідав я у дворі на стілець й годинами дивився у вузький просвіт зі шматочком паркану, краєм вулиці, деревом і кущами на березі й ніби врізаний у зеленому клапоть синього плеса, який світив часом у своїй зеленій рамці так м'яко й переливно, що в мене сльози на очі вибивалися – до краси я ніколи не був байдужий.

Саме в цю пору почав ходити до моєї матері сусід–удівець. Інформацію про це я дістав швидко; мене перепинила в дорозі наша найближча сусідка, яку на вулиці чомусь називали мадам Пелехацька; в неї хворобливо–збуджено блищали очі – тими очима мадам Пелехацька дивилася на мене так, ніби я й справді був гідний її жалю, а її сухі, майже сірі вуста сповістили, що до моєї матері почав ходити отой Зальотник. Я мав би знати, що то за птиця, але я не знав, а може, й знав, але хотів, щоб вона таки подала мені ту інформацію.

– Як? – вигукнула мадам Пелехацька, і її брови скаконули вгору. – Ти не знаєш, хто такий Зальотник? Таж старий Ювпак!

Старого Ювпака я знав: він пас на нашій вулиці корову. Скільки себе пам'ятаю, той чоловік стояв біля корови, сірий, похмурий та урочистий і дивився в глибину світу палючим поглядом – я навіть побоювався його. Потім та його корова здохла; дехто казав, що це наслідок війни двох родинних кланів на нашій вулиці: Ювпаків та Жданенків, але подробиць тієї історії я не знав, та й не цікаво було. Факт той, що Ювпак опинився без корови, але продовжував виходити на берег, так, ніби продовжував ту корову пасти. Ніби ота корова була невидимо присутня побіч, бо всі рухи цього дивного чоловіка свідчили про те, що має із кимось діло. Отож Ювпак так само стовбичив на березі чорною примарою, інколи повертав голову і щось гукав: сусіди при цьому однодушно визнали, що старий трохи з'їхав із глузду, але так себе він вів лише на початку, бо згодом із берега зник.

Тільки вряди–годи зустрічав його на вулиці: йшов замислений, ні на кого не дивлячись і ні з ким не вітаючись, і його маленькі чорні очі блищали, як два шматки антрациту, ні, цього чоловіка несповна розуму не назвеш. Згодом у його біографії настав момент новий: почав відгороджувати свою половину обійстя від обійстя власної дочки. Загорожа була зроблена нечупарно, з обаполів, з яких звисала необчухрана кора, зате була вона висока, а обаполи набивалися дошка до дошки, отже, не було в тій загороді ані дірочки, ані щілини.

Я змушений викладати цю малоцікаву інформацію, бо саме цей чоловік вирішив утрутитися в моє життя, зовсім не зважаючи: подобається це мені, а чи ні.

Ювпакову жінку я знав візуально: непомітне, затуркане створіння. Був у старого зять, була й дочка, але з ними я знайомства не водив. Коли ж померла Ювпачиха, духовий оркестр грав–надривався, зібралася ціла вулиця, за труною понуро йшов цілий клан Ювпаків, і я, дивлячись на їхні міцні, ніби сокирою тесані обличчя, думав: ось вони, діти землі, котрі ту землю покинули! Ступали на дорогу твердо, очі їхні пострілювали коротко, вони й справді були ніби об'єднані якимось особливим внутрішнім зв'язком, хижі, пильні і самовпевнені. Я пам'ятаю те враження, бо й собі пішов із пустої цікавості подивитися на них – так, це були люди, з породи завойовників. Колись вони жили в селі і надривалися, щоб вибитись із нужди й стати заможними. П'явками всмоктувались у землю й пили її соки, витягували з неї що могли, аж доки не відірвали від тієї землі їх самих і не витрутили геть. Тоді вони рушили на місто. Один за одним, сприяючи й допомагаючи своїм, вони вже вгризались у міський брук, аж доки не відчули, що саме цей брук – для їхніх твердих ніг.