Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

© Валерій Олександрович Псьол, 2017

ISBN 978-5-4490-0189-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Ось уже кілька днів не припиняв йти дощ. Наче він хотів вибачитися за спекотне літо, яке ще чекало попереду: напоїти землю і кожну травинку, оживити струмки і ріки, ймовірно в останній раз до глибокої осені. У цих краях липень і серпень часто бували жаркими і сухими, так що більшістю жителів, а багато хто з них займався землеробством, сприймали таку зливу як бальзам на душу. Тут люди не любили бетонні коробки квартир, а воліли жити в маленьких затишних будиночках. Навколо таких будиночків не було галявин з газоном, але були красиві доглянуті фруктові сади. Далі від дороги зазвичай знаходилися невеликі земельні ділянки – городи, на яких місцеві жителі садили картоплю, помідори, моркву… Саме тому тут всі так любили літній дощ.

Зазвичай в цей час року молоді люди, гуляючи вулицями невеликого містечка, могли собі дозволити прокрастися тихенько в чийсь сад, щоб не розбудити сторожового пса, і нарвати черешень. Стиглі ягоди дуже добре видно на дереві, особливо в місячні ночі. Сьогодні повинна була б бути саме така ніч – повний місяць, високі зірки і тихий літній вітерець – ідеальний час для побачень, коли сама природа створює всі умови для романтики, і залишається лише піддатися її поклику. А ще можна пригостити улюблену жменею черешень, перестрибнувши через чужу огорожу і зірвавши їх з дерева. Дрібниця, але приємно. Бо ж це хоч і маленький, але героїчний вчинок.

Але сьогодні була не така ніч. Уже кілька днів без перестану лив дощ. І зараз він став настільки сильним, що машини, які їхали назустріч, через суцільну стіну дощу можна було побачити хіба що метрів з двадцяти, і це при включених на дальньому світлі фарах. Влітку, особливо під час злив, рідко, коли дме сильний вітер, але сьогодні погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогодні на світ, виглянувши у вікно, з упевненістю сказала би, що на дворі стоїть пізня осінь. Хіба що листя на деревах все ще зелене і гроза. Так, восени не буває таких гроз. Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчасті удари грому змушували тремтіти навіть металопластикові вікна, які тільки входили в моду серед місцевих жителів.

У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулиці. Навіть місцеві алкоголіки, які збиралися щодня на лавочках біля дороги або в парку, перенесли свої засідання в більш затишні літні кухоньки під гнівні вигуки дружини товариша по чарці, якому в цей вечір випало надавати притулок товаришам.

Комусь могло б навіть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттєво покарає тебе за всі гріхи. Але в цій місцевості було мало забобонних людей. Загартовані комуністичним минулим, що й сьогодні ще зрідка спостерігались його відгомони, тут мало хто ходив до церкви, хіба на Різдво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола і не вірили в Бога. І навіть коли в столиці гриміли революції, тут життя спокійно йшло своєю чергою.

Але навіть в цей неспокійний червневий вечір все було спокійно в умах і серцях людей. Майже у всіх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дівчина з довгим русявим волоссям, постукали в двері.

«Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоєно подумала дівчина. – «Невже це?..»

У двері постукали сильніше. Єлизавета підійшла до дверей і відкрила їх, вже за мить до цього з точністю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро.

– Ми з тобою вже про все поговорили! Навіщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворіти вирішив? На здоров’я, тільки мене не чіпай, – вже по одному тону голосу стало зрозуміло, що дівчина не хотіла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця.

– Ти просто мене не так зрозуміла. Пробач, – в Діминому голосі не було і ноти впевненості. Швидше навпаки, він був схожим на робітника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?..

– Не в тому річ. Ти хороша людина, але ти не той, хто мені потрібен, – Ліза так і не збиралася пускати гостя за поріг, тримаючи одну руку опертою на одвірок, так що волею чи неволею, але вхід в будинок був закритий. І Дімі, хоч він і стояв під невеликим навісом, але все ж, доводилося терпіти сильні пориви вітру, які раз у раз пронизували його тонку осінню курточку і пробирали, напевно, до самих кісток. – Зрозумій, якщо хочеш повернути мене, розберися спершу в собі, а вже потім як-небудь і поговоримо. А до тих пір я не зможу з тобою залишитися.