Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

Дмитро стояв на цьому пронизливому вітрі, що доносив краплі холодного літнього дощу і все ніяк не міг придумати, що ж йому сказати, щоб зберегти свої стосунки. Він ніби й думав про це всю дорогу, але зараз, в такий момент, у нього просто не було слів. Відчуваючи, що незручна тиша затягується, і Ліза вже через мить зачинить перед ним двері, хлопець все ж зважився відповісти:

– Я люблю тебе, віриш?..

– Знаю. Але цього замало. Я тебе не люблю. Я закохалася була в зовсім іншого хлопця, а не в того, в кого ти перетворився. Пробач, але я думаю, у нас навряд чи що-небудь вийде, – спокійним голосом сказала дівчина, закривши вхідні двері, від яких через кілька миттєвостей пішов глухий гул. Це Діма від люті, чи радше від безвиході, сильно вдарив лобом об двері, що тільки-но зачинилися перед ним, з прощальним стогоном «Ліза», і пішов в ніч.

Ліза ж тим часом була спокійна, бо знала, що скаже хлопцеві, причому знала вже досить давно. Із жалю вона лише терпіла його останнім часом. Але кохання на жалю не побудуєш, тому рано чи пізно це мало статися. Звичайно, можна було хоча б впустити хлопця в будинок, дати йому зігрітися, приготувати чаю. Але Ліза занадто добре знала Дмитра. Він би сприйняв це як черговий шанс, що було б вкрай жорстоким з її боку. Краще було сказати все прямо в обличчя. І якщо він вже хотів, то нехай мокне тепер під дощем.

Дівчина пам'ятала, яким вона полюбила його. Вона закохалася в того Діму, який силком цілував її. Який, без причини брав її на руки. Чиє слово завжди було законом і який ніколи не думав про наслідки. Який побив одного хулігана просто за те, що той дозволив сказати щось грубе та непристойне про неї, його дівчину. Так, саме таким Ліза покохала його, але вже давно вона не бачила свого хлопця таким. Він чомусь одної миті перетворився на людину, яка труситься над своєю дівчиною, як над останньою копійкою. На людину вкрай нерішучу. І зараз Єлизаветі здавалося, ба, навіть більше – вона була впевненою, що саме цей новий Дмитро – справжній, а не той, старий, якого вона бачила колись. А коли так, то ні про яке кохання, ні про які стосунки і мови бути не могло.

Ліза, хоч і зробила боляче близькій людині, але вчинила правильно. Вона це знала.

Вже була майже північ, і її батьки мирно спали в своїй кімнаті. «Хоч маму з татом не розбудив», – подумала Ліза. Дівчина тихенько пройшла до себе, і знову лягла в своє затишне ліжко, сподіваючись якомога швидше заснути, адже вже післязавтра її чекав перший із таких важливих іспитів. Можливо, ці іспити вирішать всю її подальшу долю, а значить перед ними треба було добре відпочити. Готуватися, повторювати щось, вже сенсу ніякого не було, і Єлизавета це прекрасно розуміла. Вона і так на цю підготовку вже витратила більш ніж достатньо часу, а якщо враховувати ще й той факт, що в школі дівчина вчилася майже на відмінно, то у неї були всі шанси отримати найвищий бал. З цими думками, а також із мрією про світле майбутнє вона плавно занурилася в сон. Ось воно, доросле життя. І рівно в той час, коли зімкнулися дівчачі вії, годинник пробив північ.

Тієї ж миті Дмитро все ще стояв недалеко від будинку своєї коханої, дивився порожніми відчуженими очима в її темне вікно і потягував промоклу цигарку. Варто сказати, що курити при такій погоді вкрай незручно. Та й взагалі знаходиться на вулиці під час такого шторму вкрай некомфортно, адже дійсно, чого доброго, і захворіти не довго. Але кого в такі жалісливі моменти цікавить здоров'я? Докуривши без зупинки вже четверту сигарету, Діма зібрався було розвернутися і піти додому, як буквально в кількох метрах від нього вдарила блискавка. Звук грому оглушив хлопця настільки, що знадобилося декілька хвилин, щоб знову прийти в себе і усвідомити, що на вулиці штормова погода, і він стоїть один посеред дороги, промоклий до нитки і замерзлий, а значить, пора було якомога швидше йти додому. Хлопець дістав з промоклої наскрізь кишені телефон. «00:04» світилося на його екрані.

«Цікаво, як же це він до сих пір не потонув в моїй кишені», – про себе посміхнувся Діма і повільно побрів додому. Він і хотів було йти прибавити кроку, але, здавалося, що і сам Усейн Болт не зміг би пересуватися швидше в настільки вичавленому стані. Ще й через кілька хвилин після цього дивного удару блискавки Дмитро знову повернувся до своєї депресії, а значить, знову дістав пачку сигарет.

– П'ять штук залишилося, значить, доведеться йти ще й на заправку за новою пачкою, – звертаючись до себе, неголосно сказав хлопець.