Валерій Шевчук: Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Батько жартома, а може, і всерйоз часом зазначав, що я не його дитина.

– Ну скажи, – питав він у матері, весело поблискуючи зубами, – хіба може так бути, щоб у мого хлопця ані жоднісінької моєї риски? Його не підмінили в лікарні?

Мати подібних жартів не любила. Стояла біля плити в позі девотки і ображено копилила губу. Я цих батькових жартів не любив тим паче. Але він казав правду: я не був схожий на нього абсолютно! Він високий, гарний, у нього довгообразе обличчя, прямий ніс, а очі волошкові. На голові в нього трохи розпатлана кучерява кучма, яка раз у місяць підстригалася. Бороди й вусів він не носив; борода, на його думку, робить людину старою й неохайною, а вуса мали б бути руді, а він не терпів рудих і рудого.

Мій батько завзятий танцюрист, ходить у ансамбль при Будинку народної творчості. Біля матері про той ансамбль говорити не можна, бо вона синіє, зеленіє, починає труситися, а тоді їй під руку не підлазь. Так емоційно ставитися до батькового захоплення танцями вона має підстави, але мені батько–танцюрист подобався; я ходив кілька разів на концерти в Зелений театр у парку, де він виступав. Носивсь у гопаку по сцені так пристрасно, так палали його очі. Такий ставав надихнутий – ніздрі тонкого носа роздималися, обличчя, покрите плівкою поту, лисніло, вуста всміхалися. Я сидів десь у куточку, втискаючись у дерев'яну лаву, малий, негарний, з мавпячою пичкою, я – Мавпа за вуличною кличкою, і мені було дивно: невже й справді цей красень, довкола голови якого літає чуприна, оцей високий, стрімкий, летючий чоловік справді мій батько? Довкола нього вихрилися жіночки й дівчата в поліських народних костюмах, побіч танцювали інші чоловіки, завзято виломуючи колінця, але ніхто не міг дорівнятися до мого батька, ніхто не літав на сцені стрімкіше і ні в кого не було таких чітких і злагоджених рухів. Я в ці хвилини любив батька найбільше, але це була любов більше схожа на заздрість. І справді, часто міркував я, до болю в очах удивляючись у сцену, де миготіло барвисте вбрання, чому я не такий, як він? Чому я не можу знімати бурі оплесків, сяяти отак очима і так захоплено всміхатися?

Я чекав, поки батько перевдягнеться, біля чорного ходу, притулившись спиною до величезної акації, і мене на тлі цієї акації й видно не було. З дверей чорного ходу вивалювалися танцюристи, вони й не помічали мене, жваво й збуджено розмовляли і проносили повз мене свою силу, запал, лискучі усмішки, жарти, веселі очі, гарні обличчя – де їм було помітити щось мале й зелене, притулене до чорного стовбура акації, та й чому мали б виявляти до того нікчемного інтерес? Не раз і не двічі стояв я на тому місці і завжди думав: а батько мене помітить? Батько мене помічав. Підходив, клав руку на голову, і та рука опалювала мені маківку – ще був розпалений після танцю.

– Ходімо! – казав, а коли ми рушали, брав мене за руку. Я вже був великий хлопець, і мені соромно ставало, що він бере мене за руку, але чи міг я проти того під ту хвилю протестувати?

– Хто тобі сказав, що сьогодні виступаю? – питав часом батько.

– Ти, – брехав я сміливо, адже чудово знав його звичку забувати те, що казав раніше.

Дивився на мене згори вниз, ніби в чомусь підозрював.

– Хіба не радий, що я тебе зустрів? – питав я, підводячи до нього лице.

– Аякже, радий, – казав без ентузіазму батько. – Як я сьогодні танцював?

– Чудово, – гордо відповідав я. – Ніхто не танцює, як ти!..

Батько розцвітав. Дивну, дитячу мав вдачу: потребував, щоб його хвалили. Мати ж не хвалила його ніколи; часом мені здавалося, що саме це й було основною причиною їхніх непорозумінь.

Ота коротка розмова, що я її виклав, відбулася не в тому році, про який оповідаю, а пізніше і мала свій підтекст. Батько запрошував мене на концерти у виняткових випадках, а на репетиції то й ніколи; про ті концерти повідомляла мені мати і не тільки повідомляла, але й вимагала повернутися додому разом із ним. Цим самим знайшла дійовий спосіб перевіряти, чи й справді батько на концерті. Моя місія, отже, не була шляхетна: я ставав нібито материним вивідачем, проти чого все в мені протестувало, але й відмовитися від такої місії я не міг: одне те, що після кожної «операції» мати совала мені в руки щось лакітне – проти тих подачок я міг би протистояти, бо виходило, ніби вона купує мої послуги, але не бачив у тому протистоянні рації, та й натура моя була квола супроти лакіток.