Валерій Шевчук: Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Він був моїм приятелем, – казав він уперто. – Я міг би відмовитися приймати той склад – це так, але не міг не повірити приятелю на слово?

– От і повірив, – вибухала мати. – Повірив, і ми на хлібі й воді сидимо. Шкода, що тебе не посадили.

– Я повівся в цьому випадку чесно, – гордо відказував батько.

– Гріш ціна твоїй чесності, – відрізала мати.

– Гріш ціна нечесності! – зводив голову батько, і в його очах запалювалися сиві вогники.

Оті сиві вогники в очах я любив. Вони запалювались у нього й тоді, коли вихором носився по сцені; тоді, коли виходив з концерту, на якому мав успіх; тоді, коли сідав на нашому ганку і дивився на прирічкові краєвиди; тоді, коли приходив з кіно, яке його вражало. Я знав, коли горить у нього в очах отой вогник, він ніби входить в особливі, загадкові для мене сфери; дивлячись на нього під ту хвилю, я аж кулаки стискав: такий він бував гарний і такий мені близький!

– Від тюрми і від суми не зарікайся! – казав він матері, але вона того резону не розуміла.

– Звела мене з тобою лиха доля, – сказала якось необережно.

Отоді й стався вибух. Пам'ятаю, прокинувся од материного лементу, батько щось похмуро відказував. Нарешті я почув оту фразу про долю, на що батько гримнув дверима й пішов. Пішов, звісно, на роботу, але ввечері додому не повернувся.

Я ходив на другу зміну, тому прийшов зі школи близько восьмої. Було вже темно й холодно, бо день видався вітряний і хмарний; мати ж сиділа на ганку, накинувши пальто на плечі і замотавшись хусткою. В хаті світло не горіло.

– Що сталося? – спитав я, зупиняючись перед нею.

Тоді мати заплакала. Власне, заридала, нутрово, важко, здригаючись усім тілом. Я стояв перед нею, хлопець дванадцяти років, якому можна було дати на вигляд десять. Відчував, що дряпнула мене кігтиста лапа, як щось спалахнуло в мені і зойкнуло. Кинувся до матері й відчув: її кощаві руки міцно обхопили мене й притисли до себе, а по обличчі мені потекли її сльози, що змішалися з моїми, я почув а чи стогін, а чи схлип:

– Батько нас, синку… батько покинув…

Кров замерзла в мене в жилах, і я став такий холодний, аж відчула це й мати. Випустила мене зі своїх обіймів і ніби зів'яла.

– Розкажи, – попросив я.

Вона розповіла, хлипаючи і з натугою вичавлюючи із себе слова. Ні, вони не сварилися, а так. як завжди («А те, що було вранці?» – подумав я). Ні, вона нічого не підозрювала, просто з роботи він не повернувся («Він гримнув дверима й пішов!» – подумав я).

Мати знову заридала, а я уявив батька, як бреде по курявній дорозі; пил піднявся хмарою йому до колін, він спустив голову, звісив руки і йде, йде, поволеньки переступаючи ногами. Часом зводить голову й дивиться на шлях, що бовваніє перед ним, повитий серпанком, з іграшковими коробочками хат на узбіччях, з іграшковими коровами на лугах, що їх пасуть іграшкові пастухи. Минав ті хати, і корів, і людей, йшов і йшов, бредучи по коліна в куряві, і його очі були сиві од печалі й задуми, а очі його виглядали краю оміряного, на пошуки якого він і вирушив.

Це видіння стояло в мене перед очима і перед сном, коли я лежав, широко розплющившись; не забувай, читачу, що був я тоді хлопчиком. Може, описуючи свої почуття зараз, я одорослюю їх, але візію дороги й батька на ній я бачив увіч; мені здалося, що батькові не вельми весело на тій дорозі, що вряди–годи він озирається, адже те. що він покинув, довго існувало як його рідний дім, куди він сотні разів повертався. Але цього разу вирішив піти й не повернутися. Дивно, але я не був сердитий за це на батька, я тільки шкодував, що він не взяв мене з собою. Чи не співчував я матері? Співчував, але не мав із нею духовного зв'язку, наш зв'язок був принагідний. Я знав, що вона є. Що годує мене й одягає, що стелить мені постіль, пере мою одежу, встає в холодні ночі, щоб укрити мене, – тисячі з тисяч дрібниць, які приймаю за належне; тобто вона створювала мій зовнішній світ, мою, так би мовити, оболонку, світ видимий, а батько творив у мені світ невидимий: думок, уявлень та відчувань. Ось чому в той смутний вечір я не думав про скулену на самотньому ложі, залиту слізьми матір, я думав про того печального мандрівця, котрий іде по залитій курявою дорозі і зупинитися не може. Я уявно біг услід за ним, гукаючи, щоб зупинився, але він тільки голову повернув, ніби перевіряючи, чи не мариться йому той писклявий і послаблений відстанню крик. І в очах його при цьому палали знайомі мені сиві вогники.

Вранці я своєї матері не впізнав. Вона була строга, зосереджена, з сухими, палкими очима, сіра шкіра обличчя ледь–ледь порожевіла, великі очі дивилися поважно, по–діловому, на ній було її шовкове плаття з шістьма обшитими тканиною гудзиками на кожному рукаві і з високими викладеними плечима.