Валерій Шевчук: Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Писати першого романа я взявся, коли мав 22 роки, — це чинилося взимку-весною 1962-го, коли я бурхливо входив до літератури, — історію цього зачину подаю в самодослідженні «На вступі до храму», що було друковане в журналі «Кур’єр Кривбасу» (2006, № 194–196). Згадую це для того, щоб ствердити: і тоді він писався не традиційно, а складався з чотирьох блоків-повістей, де діяли ті самі герої, але головним ставав щоразу інший, відтак розділи звалися: «Толька», «Люба», «Стефа», «Георгій»; на жаль, цей роман зберігся лише в більших чи менших фрагментах; над двома першими я працював і пізніше («Толька» виріс у повість «Тепла осінь», а «Люба» — у повість «Місто руїн»; перша ввійшла до книги «Маленьке вечірнє інтермеццо», K., 1984, а скорочений першодрук другої — до моєї першої збірки, «Серед тижня», що побачила світ 1967-го). Загальної назви цей роман не мав.

Другий роман, «Набережна, 12», писавсь у Заполяр’ї (1964–1965), куди мене загнали в солдати. Форма його була вже інша: фігурували пожильці одного будинку (вийшов 1968-го й був підданий нещадній критиці).

Третій мій роман, «Голуби під дзвіницею», написано 1973, 1976 років, але у видавництві «Молодь» із нього зробили, скоротивши, повість (вийшла 1979-го у книзі «Крик півня на світанку») — тут ідеться про маленьку установу, що звалася «Кабінет музеєзнавства», — такий справді був при Міністерстві культури, і я там працював.

Четвертий роман, «Дім на горі», набув чи не найбільшого розголосу, його я жанрово визначив як «роман-баладу», а складався твір із повісті-преамбули і циклу фольклорно-фантастичних оповідань «Голос трави». Оповідання писалися 1960—1970-х років, а повість — 1977-го; уперше роман вийшов 1983-го.

Іншу структуру мав роман «На полі смиренному», написаний 1978 року; побачив світ 1983-го. Це роман у новелах, пов’язаних між собою образом оповідача, також задіяного в романі як герой.

Наприкінці 1970-х і на початку 1980-х я спорудив роман-триптих «Три листки за вікном» (писався довго — 1968, 1979, 1981 років); побачив світ 1986-го, у травні, саме тоді, коли ми переживали Чорнобильську катастрофу. Тут уперше зажито принципа «людина в часі» (бароко, просвітництво, романтизм): герої були пов’язані між собою кровно — пращур, його внук і внук онука.

Наступний роман, «Дзиґар одвічний», написано 1989-го, а світ побачив 1990 року. Подано звичайну маломіську родину з її домашніми пристрастями, а структури вжито барокової — на основі вірша Івана Величковського, який так і звався: «Дзиґар одвічний».

Довго писався мій найбільший роман — «Стежка в траві. Житомирська сага» (з 1967 по 1986 рік), який складався з повістевих блоків, але значно штудерніше, ніж це було в моєму першому романі (вийшов у двох томах, 1994). Жанрово твір названо сагою, а коло дії — міська околиця, з усіма її колоритними пожильцями й пристрастями.

Ще довше писався інший мій капітальний твір — «Роман юрби» (1972–1996), котрий побачив світ 2009-го. Його створено за ідеєю, яку з’явила Леся Українка у статті про В. Стефаника: радила новелістові з’єднати його писання сюжетно, саме такий твір вона й назвала «романом юрби». В. Стефаник не послухався її поради, зате послухався я і такого типу твір написав. А довго укладався тому, що писав його за розповідями матері (а по її смерті — братової) про околицю, де мені судилося побачити світ. Ішлося про заселений простір однієї вулиці провінційного міста, де всі становлять юрбу, з якої вихоплюється для показу той чи той пожилець, а всі разом утворюють тло оповіді. Тож герої живуть навперемінно в образах головних і другорядних персонажів.

Ніби традиційні романні форми я використав у творах «Юнаки з вогненної печі» (написано 1991-го, видано 1999-го) і «Темна музика сосон» (написано 1999-го, а видано 2003-го), але це тільки на перше око. Роман «Юнаки…» складається з двох блоків: з часу юності і зрілості героя; в першому дія — в Житомирі, у другому — в Києві. Відповідно обидві частини ніби дисонують між собою, створюючи т. зв. «рух характеру». Поетику «роману-подорожі» реалізовано у творі «Темна музика сосон», де я вперше використовую батальні сцени, хоча для опису беру не звичайні війни, а «чернечу війну», яка в XVII ст. і справді відбувалася між митрополитом і ченцями, тож її описано майже документально.