Валерій Шевчук: Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Признаюся, історія, яку хочу тут розповісти, є головоломка мого життя, бо решта протекла монотонно і на чужі очі нецікаво, хоч для мене й цікаво, бо завжди жив якимись науковими захопленнями, упорядковуючи книги й пишучи до них передмови, але це ніколи не складалося в якусь персональну історію, отже я людина, яка не створювала довкола себе фабул, і моє життя стало не дієтворче, а плинне, і причиною того — схильність до самотності та індивідуальної праці, адже всі історії цього світу — це зіткнення та скрешення, поєднання і роз’єднання, любові і ненависті, заздрості, віхи змагань, воєн, боротьби однієї людини з іншою, бо коли взяти історію людства, то її можна розглядати як безконечний потік воєн, а ті племена, які вироком долі опинилися зачинені на островах в океані, котрі таких воєн не вели, так і залишилися первісними й мозку свого достатньо не розвинули. Ось чому, гадаю, люди давніх часів, ще язичники, уподібнювали себе до звірів: ті до вовків, ті до левів, орлів, лисиць, коршаків, тигрів, леопардів та інших хижаків; іншого типу істоти — до тварин травоїдних (корів, коней, овець, баранів, кіз, козлів, сарн, лосів) чи риб, повзучих і стрибучих (вужів, зміїв, драконів, жаб, ящірок); чи до комах. Отже, Комаха з «Доктора Серафікуса», як казав, до мене уподібнений, і я із цього поля. Але й комахи є різного типу: метелики, комарі, мухи, бджоли, жуки тощо, отож я серед них — жук; до речі, й прізвище моє — Жук, а що це значить? Тільки те, що є носій таких генів у поколіннях, і тут нема ради, така вже моя порода; ясна річ, як на вовків, лисиць чи гадюк цілком нікчемна. Але кожна твар цього світу для чогось у ньому потрібна, а ще — безподібна. Зрештою, і серед комах існують оси, джмелі чи ґедзі, чи інші агресивні істоти, та й мурахи боляче кусаються, а ще й тримають у залежності тлю, у якої відбирають її сік. Я ж у цьому світі намагався нікого не кусати, не зневажати, не поборювати, не нищити; навіть муху ніколи не зачавлю, коли влітає до кімнати, а намагаюся вигнати зі свого посілля геть. Ось чому залишився самотником і жінки до мене інтересу не виявляли, бо я для них істота цілком нецікава, адже не можу стати завойовником а чи воєм для змагання з ними, а без цього який їм до чоловіка інтерес?

Однак так було не завжди. І в мене є своя історія, лише одна і, певна річ, із юності, коли уклад моєї персони ще не усталився і поки ще не збудував у цьому світі фортеці, якою й стала моя однокімнатна квартира, завалена книжками; на цю твердиню, до речі, ніхто не вчинив нападу, отож і оборонцем її не випало ставати, а це значить, що в розбурханому, повному пристрастей світі зумів вибудувати аж такі стіни, яких ніхто приступом не взяв, а ті мури, яких ніхто не звоював, поступово перетворюються на маленьку пустелю, куди не заповзають і не забиваються чужі істоти, бо тут їм немає пожитку. Отже, у змаганні зі світом я ніби й переміг, але не такий дурний, щоб не розуміти й іншої істини: кожна перемога завжди є і поразкою, бо одне завойовується, а інше тратиться, через це вельми поділяю вигука якогось давнього мудреця: «Горе переможцям!» — бо це формула цілком тотожна іншій, ще античній: «Горе переможеним!» Тому моя перемога — це те саме, що поразка, а поразка моя — перемога. Таке проголосив був і Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, але не піймав», — але насправді, як мені здається, світ його таки піймав, бо його твори не загинули разом із мислителем, але здобули більше-менше поширення; зрештою, відомою притчею про птаха Сковорода звідомив, що й сам чудово розумів умовність самонадійної фрази, нібито світ його не піймав. Ті, кого ловлять, не бувають незловленими, а тільки ті, кого не ловлять, а не ловлять у нашому світі тих, від кого жодного пожитку нема.

Але, здається, я нуджу і не себе, а можливого читача, адже коли вирішив записати цю історію, таємно на читача розраховую, хоча може бути, і так замислено, що цю історію пишу для єдиного читача — себе самого, але й тоді читач є. Себе ж цими розмислами не нуджу, ба вважаю їх необхідними, адже все це теж одна із клітин кросворда, якого намагаюся скласти, але вже не для газет і транспортних розгадувальників, а таки виключно для себе.

Пора перейти й до самої історії. Було це ще в шістдесяті роки, коли я тільки-но закінчив університета й мене послали вчителем в одне з приміських містечок, сполучене з Києвом електричкою, отже потрапив на одну з малих станцій, де відшукав квартиру у старої вчительки-пенсіонерки, яка цілий вік пропрацювала в цій-таки школі над невеликим озерцем. Господиня моя була зовсім ветха і жила, як мені здавалось, у виключно своєму, вже химерному світі, відтак у моє життя не втручалася, а я в її — контактували тільки тоді, коли віддавав місячну платню. Її кухнею не користувався, бо ходив до їдальні, неподалік самої станції, а білизну й постіль (постіль вона мені дала, бо своєї таки не мав) прав сам, хоч коли це відбувалося (теплої пори не раз у дворі), то вона чомусь виходила на ґанка, пильно придивляючись, як я те чиню, і видавала вряди-годи вказівки, коли робив щось не так; очевидячки, у ній тоді прокидалися віковічні жіночі інстинкти, адже ця робота була увіч не чоловіча, а отже, тим я ніби вривавсь у жіноче коло, де панування жінки узвичаєне, і вже те стару мою в певний спосіб збуджувало. Це й був єдиний випадок, коли вона в моє життя втручалася. З другого боку, я розумів: місце, де опинився, і справді тимчасова для мене станція, тобто зійшов на якийсь час із поїзда життя на певній зупинці, але навряд чи довго тут затримаюся, бо, як виявилося відразу: учитель із мене ніякий, адже вчитель у цьому світі — своєрідний пастир для стада, яким і були учні, тож мусить уміти тією отарою орудувати: тримати дисципліну та ще й начиняти буйні і тихі, тупі і здатні голови знанням, а я мав переконання, іще зі школи, що треба вчителеві мати знання, і цього досить. Знання мав достатні, уважався-бо одним із найздібніших студентів на факультеті, з отих ходячих усезнайків, які завжди трапляються серед сірої студентської юрби і які завжди почуваються в ній чорними овечками; але тут я помилився, бо свого стада, учнів, я не знав, а воно чудово й швидко розкусило, що на ролю пастиря та провідника я капітально не годжуся, через це мій кволий голос безнадійно топився у постійному шумі і хоч які цікаві й пожиточні речі оповідав, слова мої ставали класичним горохом, яким обкидують стіни. Інколи не витримував і зривався на крик, але шибайголів ніколи не карав, бо не в природі моїй це було, отож вони не загаювалися цим покористуватися. Через це не раз виходив зі школи, як із місця тортур, але не я завдавав мук підлеглим, а вони мені, отож голова гула, тіло наливалося втомою й кислим настроєм — ніяк не міг звикнути до того нового, що ввійшло в моє життя: невідоме, як було, таким і залишилося. Зате яка втіха сховатись у домі, відсунути фіранку й дивитися на запалений барвами ліс, коли була осінь, чи на ліс голий і сірий, коли почалася зима. У лісі навалено листя, а пізніше снігу, що тьмяно білів, а між лісом і мною поставала прозора і засурмлена заслона, налита чи сонцем, чи вологістю. І все це наповнювалося невловним настроєм, неоднаковим у різній порі: восени — зав’ядання, тихої туги й сумовитої сподіванки на щось; узимку — настроєм приреченості, а коли дожив до весни — віддихом бруньок, що починали розбухати, — тоді моя душа починала тонко прагнути зеленого зриву, бо відчував у завмерлому, напоєному пульсивним струмом, напівживому лісі зародження чогось ніжного й небувалого, але такого, що обов’язково має в моє життя увійти, а відтак оновить і мене, а може, й озеленить; тоді погук поїзда, який на моїй малій станції не зупиняється, ставав ніби поклик у незвідане, де на мене чекають якісь виставлені задля мене таємниці.