Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Автор застерігає читача — перед ним не мемуари, а художній твір, роман, через що образи героїв твору, хоч певного мірою прототипізовані, але й узагальнені, тобто вигадані; авторові йшлося про художнє відтворення однієї з епох нашого століття, а не про конкретні її події та конкретних людей.

Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зломаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що назагал згадував про своє минуле вельми нечасто, хоч воно було, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув’язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хоч страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився, і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на витончений смак дібрану бібліотеку, але та бібліотека пилиться без примінення, бо я й сам поступово відучився читати добрі книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом, і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим; день у мене зайнятий роботою (працюю інженером на бетонному заводі), отож до вечора я вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив настроєву, ба вишукану, музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,— дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш — сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І у мені почав вряди-годи з’являтися якийсь оскаженілий протест, і я раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): “Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити...” Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються гудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті гудзики, а що пальці спітнілі та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїла все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне, з підгарлям — бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий — що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису — зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку — для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя безумно їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов’язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки ідіотичний телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень.