Валерій Шевчук - Юнаки з вогненної печі

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір’я, коли мчав завулком до того місця, де Борис Якович Білик, наш молодцюватий учитель фізкультури й військової підготовки, учив нас стріляти. Еге ж, саме тут, у цьому глухому місці, де була прямовисна скеля, ставили цілі у формі людської тіні, навпроти було зроблено земляні лежаки, і ми вчилися стріляти в ті людські тіні — я раптом подумав тоді, в ту освітлену гарячим прозрінням хвилину: а хто вони, ті людські тіні, в які ми бездумно вчилися посилати кулі? І мені раптом здалося, що зараз я й сам стаю однією із тих тіней, що це мене ставить молодцюватий учитель фізкультури і військової підготовки Борис Якович Білик до прямовисної стіни, і це в мене пускають кулі ті, котрі вчаться бездумно стріляти, бо щось зі мною сьогодні сталося страшне, очевидно, з мого ошийника на хвилю відпав мацак, який помпував у мене чужі думки, бажання й чуття, тож мій язик несподівано для мене самого заговорив вільно і сказав щось таке, що в цьому світі категорично заборонено говорити, тож тепер стою тут, біля прямовисної скелі, чорним силуетом, а на лежаках, до речі, я сам їх із хлопцями насипав, лежать мої однокласники, лежить директор, Соф’я Вольфовна і цілять у мене, а тоді натискають гачка, і кулі врізаються в моє серце, а вони біжать до мене, й радісно гелгочуть, і радіють, що так гарно й точно ввігнали до мого тіла важкого свинцю...

Отам, у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона — чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибину (може, й вона була з риб’ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за цей злочин.

— Чи ти здурів? — спитав він.— Та за такі речі люди навіки пропадали.

— Але ж я сказав правду,— мовив мій схвильований дзвінкий голосок.— І, по-моєму, вже культ особи розвінчано.

— Е, що ти там тямиш,— сказав батько.— Да, ти влип!

Він задумався, і риба спокійно поскльовувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф’я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні як не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно — себе принизити, коли ти правий; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.

— Бачиш, синку,— повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.— Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний,— як сорока на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?

— Знаю,— мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається, з тієї вулиці.

— Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!

— У наш час? — спитав я здивовано.

— Не будь наївним,— сказав батько.— Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи — пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматочок, і вони його з рота ніколи не випустять.

Тоді я відчув, що мацак знову присмоктався до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів чорний од того жаху, якого було налито в мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтаються кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.

— По-моєму, ти правий,— нарешті сказав він.— Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще невідомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?

— Ні,— сказав я.— Не можу!

— І це правильно,— сказав якось дивно гордо батько.— Значить, ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!