Валерій Шевчук: Юнаки з вогненної печі

Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них “надто ласий шматок”, отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це принаймні зараз задовольняло.

Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках наших немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, ударилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір’ю довгу нараду, про що, зрозуміло, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів.

З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду з трамваєм Артур таки розповів про те батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми по тому тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки, що нічого не значили. Але то було аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев’ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на ті мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і любасний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, притому справді звела. Було це під кінець дев’ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.

— О,— сказала вона,— і ти тут!

— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я.

Вона уважно на мене подивилася.

— Щось по тобі непомітно. Це я обляпана.

— Чудово,— сказав я.— А що, як нас знову побачить твій брат?

— Він уже не такий вредний,— засміялася Аллочка.— Бо сам ходить із дівчиною.

Ми подивилися одне на одного довгими поглядами, а хлопцеві й дівчині небагато треба, щоб порозумітися. Стояли ми біля вхідних дверей, аптекарка поралася в приміщенні за склом, виготовляла ліки, отож могли вільно розмовляти, бо вже коли доля когось зводить, то вчинить так, щоб в аптеці не було відвідувачів.

— Ну а ти? — спитав тихо я.

— Що? — звела великі очі Аллочка.

— Ні з ким не ходиш?

— Ні з ким,— засміялася вона. За цей рік вона виросла й покращала, з’явилась у ній якась спокійна принада, а дитячого ніби й зменшилося.

— А зі мною не хотілася б зустрітися? — спитав я, хвилюючись.

— По-моєму, тобі подобається Женя,— з якоюсь ураженою впевненістю проказала Аллочка, і я аж рота розтулив: а звідки їй про це могло бути відомо, коли Женя була моєю таємною любов’ю і про це я ні перед ким ані духом не прохопився. Аллочка ж на мене не дивилася, а на двір, на дощ, на спалахи блискавиць, на мокрий брук, на хату навпроти, на дерево, що аж пригиналося, так обтріпував його дощ, а воно, як курка, покірно стояло й мокло,— ні, ці дівчата бувають дивовижні.

— Хіба не знаєш, що Женя ходить із Пісоцьким? — спитав я.

— А тобі ж вона подобається?

— Дурниці,— розсердився я.— Ні до чого вона мені!

— Ясно, що ні до чого, коли вона ходить із Пісоцьким,— згорда сказала Аллочка.

— Хочеш, буду дружити з тобою? — тихо спитав я.

— Ні! — сказала Аллочка і раптом рвонула на дощ.

Я стояв і дивився. Дощ був ніби зелений, а може, це він ішов на тлі зеленого. Я дивився, як Аллочка біжить хідником, швидко мокнучи, і чомусь був упевнений: коли б побіг за нею, то вона, може б, і змінила своє: “Ні!” Але я за нею не побіг, бо мене незвідь-чому омила хвиля печалі і вперше навідало почуття неповноцінності, бо ті дівчата, які мені подобалися, навіть не дивилися в мій бік, бо й не мав я такої сили, щоб іти нахрапом і ломити їхню байдужість, як ламає бик загорожу; окрім того, і її батьки ставляться до мене негативно; окрім того, я вельми сумнівавсь у власних притягальних здібностях; окрім того, мені чітко було сказано: “Ні!”, а коли так, не малосильність, а гордість не дозволяла мені кинутися за нею. Отож я вирішив забути її, бо навіщо мені було домагатися людини, яка не хоче нічого зі мною мати. Був я тоді наївний і зелений і не розумів, що дівоче “Ні!” — це все одно, що “Так!”, отож і омивався смутком у дверях аптеки, і так незатишно й самотньо мені зробилося, що і я вийшов на дощ й повільно пішов додому, мокнучи і відчуваючи неприкаяну від того насолоду, бо я був одторгнутий, бо я був у дощі самотній, бо все в мені якось чарівно й смутно співало, бо серце моє обливалося зеленим дощем, бо мокрі мої ноги брели асфальтом, по якому дзюркотіли потоки води, бо я відчув себе раптом тріскою, яку несе розбурхана течія, і це також мені смутно подобалося: хай буде, як є, подумав я, а буде так, як повинно бути.