Валерій Псьол - Життя як сон. Одна людина – два життя

– Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твої обійми? – голос у Лізи був спокійний і незворушний, хоч і трохи суворий.

– А що не так? Що взагалі з тобою? Та що в решті-решт взагалі відбувається? Чому я нічого не розумію? – і тут Діма точно не брехав, він дійсно нічого не розумів: ні що зіпсувало настрій його коханій, ні чому вона дивилася на нього з такою неприязню.

– Тому що пити треба менше.

– Та ти ж знаєш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалі ні краплі, Богом клянуся. І взагалі, до чого тут це?

– Ось навіщо, скажи, ти зараз робиш із себе дурника? По-моєму, вчора ми все обговорили, і вирішили, що в наших відносинах необхідно поставити, як мінімум, паузу і, як мінімум, до кінця моїх іспитів. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, які вирвав на клумбі, як ні в чому не бувало! – цю останню фразу Ліза сказала, наголошуючи на кожному слові, так, як ніби вона хотіла, щоб ці слова пробивались до самого серця, до самого кісткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!

– А?..

– А квіти залиш собі, або піди і назад посади їх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дівчина посміхнулася і попрямувала назад до будинку.

Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лізи, швидко наздогнав її і схопив за руку.

– Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти мені сама вчора вночі дзвонила, і все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лізу за руку, що їй чомусь явно не подобалося.

– Відпусти, мені ж боляче, – владно сказала вона, і Діма слухняно відпустив її зап’ястя, помітивши на шкірі дівчини свіжі червоні сліди – він трохи не розрахував сили. – І коли це, скажи на милість, я тобі дзвонила?

– Не знаю, годині о третій ночі, напевно. Я точного часу не пам'ятаю.

– О третій я вже давно спала, і ніяк не могла тобі дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лізі. Напевне, тільки почуття інтересу і залишало її на вулиці поруч зі своїм колишнім.

– Так ось, сама дивися! – юнак дістав телефон і почав перевіряти вхідні дзвінки. – Почекай, ну він же тут повинен бути, десь-десь тут. Ну не міг же він зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собі потилицю.

– Що таке, невже немає? Чи може я просто тобі не дзвонила? – здивування на Лізиному обличчі махом змінилося на легку, ледве помітну посмішку, але Діма не звернув на це уваги. Всі його помисли цієї миті були зосереджені на екрані телефону. – Усе? Я пішла? Або у тебе може ще якісь послання є? Може інопланетян по дорозі бачив?

– Та ні. Просто у мене вчора… Точно, в мене батарея сіла вночі, якраз після нашої розмови. І твій дзвінок через це, може, й не зберігся. Ти що, хіба сама не пам'ятаєш, як ми говорили? Я ще якусь нісенітницю ніс. Ну як же так? Ми ж говорили…

– Ти постійно якусь нісенітницю несеш. Все, давай, – дівчина закотила очі і зайшла до будинку, і перед тим, як закрити за собою двері, додала. – Я пішла знову лягати спати, а тобі раджу тут не затримуватися і піти додому. І навіть не думай мені знову дзвонити чи писати.

Однак останні слова Лізи до Дмитра дійшли не відразу. Ще якийсь час він стояв стовпом в її подвір’ї, не розуміючи до кінця, що взагалі з ним відбувалося, або це не з ним? Може, це з Єлизаветою щось трапилося, чи все ж це він сам божеволіє?

Трохи оговтавшись, юнак все ж залишив квіти біля її порогу, а сам чимчикуючи побрів додому.

Зворотну дорогу Дмитро майже не помітив, хіба що якийсь знайомий підійшов привітатися, та мама телефонувала, цікавлячись, де він, і чи буде він сьогодні вдома. Діма навіть не пам'ятав, що він їй відповів, настільки він був шокований останньою розмовою із Лізою.

Коли він вирішив навідатись до неї зранку, хлопець міг чекати чого завгодно, але точно не такого непорозуміння. Ще й її вхідний виклик кудись дівся з пам’яті його телефону. Всьому цьому мало бути якесь логічне пояснення, але Дмитро його не знаходив.

Вернувшись додому, хлопець помітив маму на кухні, точніше мама першою зустріла його.

– Ти сьогодні знову вдома не ночував? Дім, ти ж і так рідко приїжджаєш з навчання, так тебе і не видно вдома взагалі, – мама не сердилася на нього, вона все чудово розуміла: молодий вік, закоханість. Просто їй хотілося, щоб хоча б якась увага приділялася і їм, батькам, адже вони стільки сил і емоцій витратили на те, щоб виховати сина, виростити. І тепер майже повне ігнорування – яких батьків це може влаштовувати?

– Та ні, якраз сьогодні й ночував. Просто ось недавно з ранку по справах виходив, – голос у Діми був втомленим і байдужим до всього, а на годиннику була всього дев'ята ранку.