Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Адже ми обидва ваші конкуренти, чи не гак?

Ми, здається, помінялися ролями: вже не я кпив із нього, а він із мене. Тоді я сказав те, що було тільки півправдою: Владек мовляв, був моїм другом а тепер ним не є. Я сказав ще одну правду, що мій приятель шмата, отже, людина без чоловічої гідності.

– А той, що жбурляє з‑за куща каменем, резонно спитав він, людина з чоловічою гідністю?

В моєму становищі так. Я так і сказав. Я сказав цьому розумнику, що ліпше вдатися до гри без правил ніж відчувати себе обпльованим.

Але він моєї логіки не зрозумів, і справді, щиро й наївно не зрозумів. Бо нелегко зрозуміти сильному і здоровому того, в кого на плечах жаб'яча шкурка і кого з'їдають хвороби. Він зустрів дівчину, не відаючи ні про моє існування, ні про існування Владека Шарого. Дівчина на його почуття відповіла.

– Навіщо ж оці козлячі жести? – здивовано спитав він.

Він мав рацію. Просту в своїй очевидності й несхитній логічності, і я відчув, що став на цій стежці в траві ще менший, а жаб'яча шкурка на моїх плечах покривалася ще густіше бородавками. Я пролепетав щось мало переконливе, признавшись, що Мирослава мене хвилює, і згодившись, що бажання помсти, яким, я запалав, гаки нерозумне, тобто я перед ним у певний спосіб вибачився, хоч чинити це мені було зовсім нелегко – вже не грав я блазня, а таки був ним, а власну жаб’ячу шкурку, мабуть, не скину, бо це натуральне моє покриття. Не мав аргументів, щоб сперечатися. Цей хлопець мене переміг. Але безпомильно відчув я інше: він на мене не сердиться. Більше того, між нами раптом викресалася іскра: господи, подумав я, він же славний хлопець! Зирнув на мене і всміхнувся: ні, без насмішки, без іронії хоч я заслуговував на те і на друге; він усміхнувся, як усміхається одна добра людина до другої, до якої ставиться вона цілком доброзичливо. І це після того, коли я її справді пожбурив у нього каменем. Я відчув, що він хоче врятувати мене, мою потоптану гідність і самолюбство, бо не неважить мене дрібусінького на цій стежці і в жаб'ячій шкурці.

І ми вирішили від дуелі не відмовлятися. Але змагатись у гуманнішій, як він сказав, і розумнішій формі. Я запропонував шахи.

– Але майте на увазі. – сказав, трохи йому підігруючи. В мене перший розряд.

Це була брехня. Але мусив сказати оцю останню блазенську фразу, щоб закріпити оту несподівану хвилю погодженості, яка між нами пройшла.

– А що буде, спитав він. – коли хтось із нас виграє?

– Вже десять разів вам казав, – мовив рішуче. – Хочу відстояти свою чоловічу гідність.

Я н справді хотів у нього виграти. Так хотів, що думав над ходами втричі довше, ніж коли ми грали, приміром, із Владеком Шарим. Хотів пересилити супротивника хоч би терпінням, втомити його – тоді зміг би піти з кону цього дійства хай не переможцем, але принаймні заспокоєним. Принаймні доказав би, що не тільки блазня вмію грати.

Мій суперник був спокійніший. Розважливий і обережний – грав він за мене ліпше. Справді, втомлювався від мого безконечного думання, але не дратувався.

До нас підійшов його батько, але визнав партію нецікавою і пішов. Це мене трохи зачепило, адже змагався я таки без дурнів. Часом не витримував, коли над ходом задумувався суперник, скакував на рівні й ходив по прибережній стежці; зрештою, від довгого сидіння й кров застоювалась у жилах. Уже й сам починав утомлюватись від цієї безнадійної гри, коли помітив, що суперник починає на мене тиснути: в нього з’явилися шанси мене обіграти. Тоді я злякався. Якщо це станеться, піду звідси, як побитий пес. Зробив кілька воістину вдалих ходів і полегшено зітхнув.

– Все, – сказав. – Скільки не крути, а нічия!

Це було не так очевидно, я навіть бачив, як має піти мій суперник, щоб мене таки подолати, але він, здасться, відчув мій стан. І знову на його обличчі з'явилася усмішка, яка мене роззброїла ще там, коли ми зчепилися ледве не в бійці: суперник погодився на нічию.

Подивилися одне на одного: і він, і я знали, що саме йому годиться виявити в цій ситуації поблажливість. Ні, цей хлопець міг би бути добрим товаришем, і я йому про це сказав. Сказав, хоч знав: товаришами нам, на жаль, не бути. Щось би заважало нашій дружбі; принаймні те, що саме йому весь час доводилося б мені поступатися.

Приходь, сказав він. Тільки без каменя в кишені.

Цього можна було не казати, бо я не такий. Можу задля приятеля накоїти дурниць, але каменя на нього не понесу – це він міг би вже й знати.

Не сердься, – сказав я, здивовано помічаючи, що вже й сонце зайшло і сутінки загортають горби в сиві покривала.